Першій книзі подане звертання до читача, де Монтень заявляє, що не шукав слави й не прагнув принести користь, - це насамперед «щира книга», а призначена вона рідним і друзям, щоб вони змогли пожвавити в пам’яті його вигляд і характер, коли прийде пора розлуки - уже дуже близької

КНИГА I (1-57)

Розділ 1. Різними способами можна досягти того самого. «Изумительно суєтне, воістину непостійне й вічно коливна істота - людин»,

Серце володаря можна зм’якшити покірністю. Але відомі приклади, коли прямо протилежні якості - відвага й твердість - приводили до такого ж результату. Так, Едуард, принц Уэльский, захопивши Лимож, залишився глухий до благань жінок і дітей, але пощадив місто, захопившись мужністю трьох французьких дворян. Імператор Конрад III простив переможеного герцога Баварського, коли шляхетні дами винесли з обложеної міцності на своїх плечах власних чоловіків. Про себе Монтень говорить, що на нього могли б впливати обидва способи, - однак по природі своєї він так схильний до милосердя, що його скоріше обеззброїла б жалість, хоча стоїки вважають це почуття гідним осуду

Глава 14. Про те, що наше сприйняття блага й зла значною мірою залежить від подання, що ми маємо про їх. «Усякий, хто довго мучається, винуватий у цьому сам».

Страждання породжуються розумом. Люди вважають смерть і вбогість своїми лютими ворогами; тим часом є маса прикладів, коли смерть з’являлася вищим благом і єдиним притулком. Не раз бувало, що людина зберігала найбільше цілковите самовладання перед особою смерті й, подібно Сократові, пилок за здоров’я своїх друзів. Коли Людовик XI захопив Аррас, багато хто були повішені за те, що відмовлялися кричати «Так здраствує король!». Навіть такі низькі душонки, як блазні, не відмовляються від балясів перед стратою. А вуж якщо мовлення заходить про переконання, те їх нерідко відстоюють ціною життя, і кожна релігія має своїх мучеників, - так, під час греко-турецьких війн багато хто зволіли вмерти болісною смертю, аби тільки не піддатися обряду хрещення. Смерті страшиться саме розум, тому що від життя її відокремлює лише мить. Легко бачити, що сила дії розуму загострює страждання, - надріз бритвою хірурга відчувається сильніше, ніж удар шпагою, отриманий у запалі бою. А жінки готові терпіти неймовірні борошна, якщо впевнені, що це піде на користь їхній красі, - усі чули про одну паризьку особу, що наказала здерти з особи шкіру в надії, що нова знайде більше свіжий вид. Подання про речі - велика сила. Олександр Великий і Цезар прагнули до небезпек з набагато більшою запопадливістю, ніж інших - до безпеки й спокою. Не нестаток, а достаток породжує в людях жадібність. У справедливості цього твердження Монтень переконався на власному досвіді. Приблизно до двадцяти років він прожив, маючи лише випадкові засоби, - але витрачав гроші весело й безтурботно. Потім у нього завелися заощадження, і він став відкладати надлишки, втративши замість щиросердечний спокій. На щастя, якийсь добрий геній вибив з його голови вся ця дурниця, і він начисто забув про скнарість - і живе тепер приємним, упорядкованим образом, розміряючи доходи свої з витратами. Кожної може надійти так само, тому що кожному живеться добре або погано залежно від того, що він сам про це думає, И нічим не можна допомогти людині, якщо в нього немає мужності витерпіти смерть і витерпіти життя

КНИГА II (1-37)

Глава 12. Апологія Раймунда Сабундского. «Слина паршивої дворняжки, забризкавши руку Сократа, може погубити всю його мудрість, всі його великі й глибокодумні ідеї, знищити їх ущент, не залишивши й сліду від його колишнього знання».

Людина приписує собі велику владу й думає себе центром світобудови. Так міг би міркувати дурне гусеня, що думає, що сонце й зірки світять тільки для нього, а люди породжені, щоб служити йому й доглядати за ним. По суєтності уяви людина рівняє себе з Богом, тоді як живе серед пороху й нечистот. У будь-який момент його підстерігає загибель, боротися з якої він не має сил. Це жалюгідне створення не здатне керувати навіть собою, однак жадає веліти всесвіту. Бог зовсім незбагненний для тієї крупиці розуму, який володіє людина. Більше того, розуму не дано охопити й реальний мир, тому що все в ньому мінливо й мінливо. А по здатності сприйняття людина уступає навіть тваринам: одні перевершують його зором, інші слухом, треті - нюхом. Бути може, людина взагалі позбавлена декількох почуттів, але в неуцтві своєму про це не підозрює. Крім того, здатності залежать від тілесних змін: для хворий смак вина не той, що для здорового, а покляклі пальці інакше сприймають твердість дерева. Відчуття багато в чому визначаються змінами й настроєм - у гніві або в радості те саме почуття може проявлятися по-різному. Нарешті, оцінки міняються з ходом часу: те, що вчора представлялося щирим, нині вважається помилковим, і навпаки. Самому Монтеню не раз доводило підтримувати думка, протилежне своєму, і він знаходив такі переконливі аргументи, що відмовлявся від колишнього судження. У власних своїх писаннях він часом не може знайти споконвічний зміст, ворожить про те, що хотів сказати, і вносить виправлення, які, можливо, псують і спотворюють задум. Так розум або тупцює на місці, або блукає й метається, не знаходячи виходу

Глава 17. Про сумнів. «Усякий удивляється в те, що перед ним; я ж удивляюся в себе».

Люди створюють собі перебільшене поняття про свої достоїнства - в основі його лежить безоглядна любов до себе. Зрозуміло, не треба й принижувати себе, тому що вирок повинен бути справедливий, Монтень зауважує за собою схильність применшувати щиру цінність приналежні йому й, навпроти, перебільшувати цінність усього чужого. Його приваблюють державний устрій і вдачі далеких народів. Латинь при всіх її достоїнствах вселяє йому більша повага, ніж вона того заслуговує. Успішно впоравшись із якою-небудь справою, вона приписує це скоріше удачі, ніж власному вмінню. Тому й серед висловлень древніх про людину він охотнее всього приймає самі непримиренні, уважаючи, що призначення філософії - викривати людську зарозумілість і марнославство. Самого себе думає він особистістю посередньої, і єдина його відмінність від інших полягає в тому, що він ясно бачить всі свої недоліки й не придумує для них виправдань. Монтень заздрить тим, хто здатний радуватися справі рук своїх, тому що власні писання викликають у нього тільки досаду. Французька мова в нього шорсткуватий і недбалий, а латинь, який він ніколи володів у досконалості, втратили колишній блиск. Будь-яке оповідання стає під його пером сухим і тьмяним - немає в ньому вміння веселити або підстьобувати уяву. Так само не задовольняє його й власна зовнішність, але ж краса виявляє собою велику силу, що допомагає в спілкуванні між людьми. Аристотель пише, що індійці й ефіопи, вибираючи царів, завжди звертали увагу на ріст і красу, - і вони були зовсім праві, тому що високий, могутній вождь вселяє підданим благоговіння, а ворогів лякає. Не вдоволений Монтень і своїми щиросердечними якостями, картаючись насамперед за лінощі й ваговитість. Навіть ті риси його характеру, які не можна назвати поганими, у це століття зовсім марні: поступливість і лагідність назвуть слабістю й малодушністю, чесність і совісність порахують безглуздою педантичністю й забобоном. Втім, є деякі переваги в зіпсованому часі, коли молено без особливих зусиль стати втіленням чесноти: хто не вбив батька й не грабував церков, той уже людина чималий і чудово чесний. Поруч із древніми Монтень здається собі пігмеєм, але в порівнянні з людьми свого століття він готовий визнати за собою якості незвичайн і рідкісні, тому що ніколи не поступився б переконаннями своїми заради успіху й харчує люту ненависть до новомодної чесноти вдавання. У спілкуванні із владу імущими він воліє бути докучним і нескромним, ніж підлесником і удавальником, оскільки не має гнучкий розум, щоб виляти при поставленому прямо питанні, а пам’ять у нього занадто слабка, щоб удержати перекручену істину, - словом, це можна назвати хоробрістю від слабості. Він уміє відстоювати певні погляди, але зовсім не здатний їх вибирати - адже завжди перебуває безліч доводів на користь усякої думки. І все-таки міняти свої думки він не любить, оскільки в протилежних судженнях відшукує такі ж слабкі місця. А цінує він себе за те, у чому інші ніколи не зізнаються, тому що нікому не хочеться прослить дурним, судження його про себе повсякденні й старі як мир. Усякий чекає похвали за жвавість і швидкість розуму, але Монтень предпочитает, щоб його хвалили за строгість думок і вдач

КНИГА III (1-13)

Pages: 1 2