Поезія Пушкіна - невичерпна скарбниця для всіх, хто вміє насолоджуватися не тільки, виразністю художніх образів і красою рідного мовлення, але й мудрістю думки, життєвим досвідом - плодом довгих роздумів і глибоких почуттів - “розуму холодних спостережень і серця сумних замет”. У лірику великого поета розкривається вся його особистість, його характер, його душу, відношення до навколишнього світу; його думи й переживання. Перегортаючи сторінки віршів Пушкіна, ми стаємо як би свідками його духовного змужніння й художнього розвитку, становлення його майстерності, де нерозривні реальна дійсність, поетичний зміст і художня форма. Важко знайти в спадщині поета вірші, у яких не висловлювався б погляд на навколишній світ, на місце людини в ньому, на “прокляті питання” життя й смерті, щастя й боргу, тобто на основні питання філософії

Уже з ліцейського років А. С. Пушкін міркував про людину і його місце у світі й висунув своє подання про мету й форму людського життя, намагаючись осмислити її як явище тимчасове, визнати закономірності вічного руху, зміни поколінь, безглуздість спроб іти всупереч природним законам буття, умирання старого й народження нового й одночасне твердження вічного життя природи, прославляння людського життя, освітленої розумом і глибокими почуттями. Міркуючи про швидкоплинність життя, Пушкін постійно думав про її неминучий результат: Я говорю: промчаться роки, И скільки тут ні видно нас, Ми все зійдемо під вічні зводи - И чий-нибудь вуж близький година. Однак думки про смерть вселяє йому не зневіра, а покірність волі божией і примирення зі своїм жеребом. У вірші “Знову я відвідав” поет підводить підсумки своїх роздумів про сенс життя, про свою долю й у той же час говорить про майбутнє, виражає своє твердження життя, її незмінного круговороту. Минуле встає перед поетом як ознака зміни, як свідчення про “загальний закон” розвитку життя. Основним для розуміння філософських поглядів поета є вірш “Два почуття дивно близькі нам”, у якому затверджується думка про те, що людина лише тоді людин, коли він любить рідні місця й шанує могили батьків

Велич людини - у його “самостоянье”, тобто в унікальності, в одиничності. У рівності тільки самому собі. Але такий самостан - не ззовні, животворяща сила - сама людина, що творить себе. У багатьох своїх віршах поет міркував про ступінь залежності людини від того середовища, у якій він формувався. Середовище могутнє, вона впливає на людей, але, на думку поета, людиною має право називатися той, хто здатний повставати проти ворожих йому умов

“Ти зрозумів життя мета: щаслива людина”, - писав він у вірші “До вельмож” в 1830 році, захоплюючись здатністю адресата цього вірша сприймати життя в її різноманітті, приймати в ній чесн і чисте, відкидати й нехтувати в ній брудне й порожнє. Є один маловідомий вірш, у якому Пушкін описує ті два початки, що панують у житті, гріховні початки, що служили причиною його первісного відступу від дитячої чистоти й віри. Це - демон гордині й демон розпусти. Ту небесну чистоту, що проповідує “велична дружина” у вірші “На початку життя школу пам’ятаю я”, Пушкін свідомо відкидає

Але в ньому сильні настрої каяття й переживання. Пушкіна відчув, що душа його виявилася на роздоріжжі. По якому шляху йти? Людина складається із двох мирів: зовнішнього - тілесного й внутрішнього, схованого - духовного

Спочатку, коли людина тільки починає своє земне існування, душа його чиста й світла, але йому має бути важкий вибір: прожити життя, повну позбавлень, але зі світлою совістю або піддатися бажанню тіла - забруднити свою душу. Сила душі Пушкіна полягає в тім, що він жадає світла, схиляється перед чистотою: И жар мимовільний Усі права захищені й охороняються законом &copy 2001-2005 олсоч. ру умиленья Вперше смутно пізнавався

Це перемога над демонічним глузливим поглядом на життя. А куди прагне душа Пушкіна? Угору, звільнитися від гордині, здійснити християнський подвиг людської душі: Туди б, у позахмарну келію, У сусідство Бога зникнути мені! Довгі роки духовної боротьби із собою довели можливість падіння чистоти й для падіння - шлях відродження: И с відразою читаючи життя мою, Я тріпочу й проклинаю, И гірко скаржуся, И гірко сльози ллю, Але рядків сумних не змиваю. Ці сумніви, страсті, що охоплюють розпач, і розвивають почуття, думки, роблять людини людиною. Проникливо звучить молитва Пушкіна: Владыко днів моїх!

дух ледарства сумовитої, Любоначалия, змії прихованої цей, И марнослів’я не дай душі моєї, Не дай мені зріти мої, про боже, прегрешенья, Так брат мій від мене не прийме осужденья. З вірою й надією у свої сили відповідає Пушкін Філаретові: И нині з висоти духовної Мені руки простираєш ти И силою лагідн і любовної Упокорюєш буйні мрії. Зосередження свого почуття на своєму покаянні не закриває серце поета до людей, Кроссии.

Поет розумів життя як праця, як виконання боргу перед людьми, як гармонійна єдність темного й світлого, не отчаивался в гіркі мінути, не зваблювався у світлі. Просте життя дарує людину дружбою, любов’ю, свідомістю споріднення з рідною природою. Скільки прекрасних віршів присвятив поет друзям, все життя залишаючись вірним святому братерству. Вірша, присвячені ліцейським рокам, залишаться назавжди неперевершеними шедеврами лірики поета. Радість, що доставляється любов’ю, дарунок людині від матері-природи - любов породжує вдохновенье, допомагає поетові відтворити красу жінки й фізичну, і духовну: “Няньці”, “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…

”, “Мадонна” і інші. Чарівне перо поета перетворює любов у піднесене, чисте й прекрасне почуття, позбавлене егоїзму. Отже, життя таїть у собі й горі, і радість, і людина, породжена поетом, не повинен страждати від свідомості неминучості смерті: И нехай у гробового входу Младая буде життя грати, И байдужа природа Красою вечною сіяти. Поет покликаний зробити великий подвиг - допомогти людям усвідомити себе, що оточує їхній мир, осягнути мудрість світобудови

Пушкін повстає пророком, борг якого “дієсловом палити серця людей”. Пророк у Пушкіна виступає як провісник істини, несе людям мудрість, знання природи й законів, керуючих всесвіту й людським долям. Оповідання пророка про нисшедшем на нього натхненні витриманий у тім біблійному стилі, яким написана книга пророка Исайи.

Для Пушкіна важливо саме подання про пророка, розуміння його місії. У біблійному поданні пророцтво було силою, що могутньо впливала на долю людей, а носії її з’явилися обранцями, наділеними даром провидіння. Показуючи творче прозріння поета, Пушкін зображує його томимым духовної жаждою. Явище Серафіма знаменує народження того натхнення, що відрізняє пророків і поетів

Росіянин поет філософськи осмислив своє життя, своє служіння вітчизні, сказавши: И непідкупний голос мій Була луна російського народу. (“Н. Я. Плюсковой”) Ще більш виразно він визначив свою заслугу перед батьківщиною й народом у вірші “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…”. Не “заросте” народна стежка до Пушкіна. Його поезія глибоко проникає в душу уважного читача, і цьому сприяє широке філософське осмислення миру й місця людини в ньому, що надає віршам поета загальнолюдське, високоморальне значення. На все життя ми запам’ятовуємо рядка: Служенье муз не терпить суєти; Прекрасне повинне бути величаво.

(“19 жовтня”)