Розпорядження про заборону друкувати в Росiйськiй iмперiї будь-якi книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, пiдписане 1876 Олександром II в нiмецькому мiстi Емсi, де вiн вiдпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активiзацiєю українського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на ранiше розiсланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло активну дiяльнiсть Пiвденно-Захiдне вiддiлення Росiйського географiчного товариства, в якому об’єднали свої сили науковцi Надднiпрящини. Експедицiя пiд керiвництвом П. Чубинського зiбрала величезний фольклорно-етнографiчний матерiал, опублiкувавши його в 6 томах, вийшли зiбранi i поясненi В. Антоновичем i М. Драгомановим «Iсторичнi писнi українського народу», розпочав свою дiяльнiсть М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистiв», у вiдповiдь на якi було створено комiсiю, до складу якої увiйшли мiнiстр внутрiшнiх справ Тимашов, мiнiстр освiти Толстой, шеф жандармiв Потапов, помiчник куратора Київського шкiльного округу Юзефович. Вона пiдготувала проетк указу, яким передбачалося:

1)не допускати ввезення до iмперiї будь-яких книжок i брошур українською

Мовою без спецiального дозволу Головного управлiння у справах друку;

2)заборонити друкування українською мовою оригiнальних i перекладних

Творiв, за винятком iсторичних документiв i художнiх творiв, якi дозволялося друкувати тiльки росiйським правописом i пiсля розгляду рукописiв у Головному управлiннi у справах друку;

3)заборонити українськi вистави i друкування українських текстiв до нот. За

Словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбiльших слов’янських народiв».

Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Мiжнародного конгресу лiтераторiв у Парижi 1878 й у Вiднi (разом з М. Павликом) 1881, але вiн залишався чинним аж до 1905, коли пiд впливом неодноразових звертань громадськостi України i за рекомендацiєю спецiальної комiсiї Росiйської Академiї наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого манiфесту царя. У Надднiпрянськiй Українi почала з’являтися україномовна преса, лiтературно-мистецькi журнали, але з початком першої свiтової вiйни всi вони знову були забороненнi.

Збірка М. Костомарова «Українські балади» - своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.

Балади Костомарова у згаданій збірці тематично близькі до побутових балад Л. Боровиковського і цим відрізняються від історичних балад А. Метлинського з їхньою дихотомією минулої історичної слави й сучасного занепаду суспільного життя і духу народу. У них немає виняткових характерів і обставин. Це здебільшого побутові драматичні ситуації в середовищі звичайних людей.

Народна поезія стала не тільки важливим формантом нових жанрів, а й нового стилю в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади». Це проявляється, зокрема, в автологічній природно-подійній послідовності, хронікальності баладно-пісенної оповіді, в розгорнених пісенних паралелізмах, у перифразах, у прямих пісенних цитаціях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символічних кліше. Серед останніх образи-символи: туман на синьому морі; стежка, якою ходила мила; ворон-вісник, кінь-вісник і свідок смерті вершника. Знаходимо народнопоетичні поняття-кліше: сира земля, красні літа, сизий голуб та ін., персоніфіковані звертання персонажів балад до явора, верби, вітру, дощу, птахів, коника тощо. Загалом, оволодівши головними засобами стилізації народної пісні, її композиційними ходами, образною мовою, ритмікою, Костомаров, однак, не позбувся ще характерних для тогочасної української літератури рецидивів бурлеску. Вірш його інколи збивається з ритму, стилізації надмірно розтягнені й позбавлені органічності та природності народної пісні.

Найголовніше в новій збірці – поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.

Поява рефлективної лірики – типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з’являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з’являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

Костомаров у збірці «Вітка» робить крок від епічної описовості балади й імперсональності народнопісенних стилізацій до інтимізації суб’єктивної форми лірики до аналізу психологічного стану особистості. У розвитку української романтичної поезії не було, по суті, нове явище, оскільки в таких попередників Костомарова, як Боровиковський і Метлинський інтимної лірики не було.

В інтимній ліриці Костомарова відбилося як особливості його характеру, так і вплив загальної романтичної концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це – сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси – неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.

Покровителем кохання є найвища животворна сила – Бог. Християнська благосність богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в повній гармонії з народнопоетичними засобами малювання ідеального кохання з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання – явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з’єдналися шлюбом, з’являється вірш «Восени – літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».

На схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб’єктної лірики з її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління українських романтиків типовим було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих тем, що іноді радикально змінювало звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».

Ідея рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв’язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. Їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.

Pages: 1 2