Жестикуляцію постійно застосовував під час проголошення своїх мовлень міністр економіки Шиллер. Він постійно начебто змахував уявлюваної мухобойкой. Карло Шмид повідомляє про главу опозиції Курте Шумахере: «Він залишився тим же фехтувальником, яким він мені здався при першій зустрічі тридцять років тому, так, навіть здалося, що його жестикуляція стала ще інтенсивніше, ще виразніше, повного життя, ще більш подчеркивающей сказане словами. Як могли говорити ці руки! Швидкі, як рапіра, вільно кидані праворуч ліворуч, начебто вони роздирають якусь завісу; пальці, тісно складені разом, начебто справа полягає в проведенні хитромудрої операції; або, навпаки, пальці широко растопирени віялом, що як би розривають мережу, - ці руки, що завжди рухаються, як полум’я, що пожирало цей могутній дух».

З жестами ораторові потрібно бути обачним і намагатися, щоб вони не впадали в око; він не актор. Нервові й різкі рухи викликають відчуття незручності. Звернете як-небудь увагу от на що: у багатьох ораторів кишені штанів - як магніт для лівої руки. Здається, що впевненість у собі раптово підсилюється, як тільки рука виявиться в кишені. Для публіки це не краще видовище. Також некрасиво засовувати пальці в пройми жилета, начебто йде балаканина із сусідом через огорожу саду. Серпень Бебель засуджував цю дурну звичку в такого видатного оратора, як Лассаль. Якщо вже їсти потреба сховати свої руки, то як притулок для них використайте кишені піджака, як це практикував на вищому рівні американський президент Кеннеді

Письменник Петер Хэртлинг відгукнувся про Гельмута Шмидте: «…він схильний, використовуючи динамічні, сильні жести з арсеналу виразної мови телодвижений, здивувати своїх слухачів. Він ніколи не придушує. Він хоче скорити їх» (див. «Письменник випробовує тексти політиків», 1967). На можливу невідповідність між словом і жестом звернув увагу англійський дослідник поводження Десмонд Моррис: «Якщо політик пальцем проколює повітря в той час, коли він говорить про мирне співіснування, то нам варто вірити руху його руки, а не тому, що він говорить».

Президент бундестагу Герстенмайер у свій час (листопад 1962 р.) опублікував відповідь на скаргу щодо жесту міністра Штрауса, що, роблячи заяву перед бундестагом, засунув руки в кишені: «…немає правового положення, яке б дозволяло або забороняло федеральному міністрові або іншому ораторові перед бундестагом засовувати свої руки в кишені піджака або штанів. Тут питання такту… і виховання… які не можна регулювати нормативно…» Можна швидко відвикнути від поганих звичок. Багато хто часто знизують плечима, качають ногою, кивають головою, знімають і надягають окуляри або погладжують уявлювану бороду. Потрібно тільки сказати собі про цьому, а потім контролювати себе

Багато хто під час доповіді ходять, заклавши руки за спину, як злочинець на щоденній прогулянці по тюремному дворі. Нерідко оратори видають звуки, що чмокають, начебто вони попутно їдять смачний компот

От що говорив про жестикуляції Карнегі: Дев’ять десятих того, що було написано про жестикуляції, нікому не потрібно й не коштують навіть того гарного білого паперу й гарної типографської фарби, що на них витратили. Будь-який жест, запозичений із книги, буде, швидше за все, виглядати саме як запозичений. Жест повинен виходити від вас особисто, з вашого серця, свідомості, диктуватися вашим інтересом до проблеми, вашим бажанням спонукати інших людей зрозуміти вашу точку зору, вашими імпульсами. Єдині варті жести - це ті, які народилися импровизированно, під час виступу. Унція безпосередності дорожче тонни різних правил

Жест не можна вибрати за бажанням, це не однаково, що надягти смокінг. Це просто зовнішнє вираження внутрішнього стану, таке ж, як поцілунки, кольки, сміх і морська хвороба

Жести людини, як його зубна щітка, повинні бути сугубо особистими. А тому що всі люди несхожі один на одного, то жести їх також будуть несхожими, якщо тільки вони будуть поводитися природно.

Знаменитий оратор стародавності Демосфен на питання, що потрібно для гарного оратора, відповів так: «Жести, жести й жести!» Не випадково, що в різних риториках, починаючи з античних часів, виділялися спеціальні глави, присвячені жестам. Теоретики ораторського мистецтва у своїх статтях про лекторську майстерність також звертали особливу увагу на жестикуляцію. А. Ф. Коні в «Радах лекторам» пише: «Жести пожвавлюють мовлення, але ними варто користуватися обережно. Виразний жест (піднята рука, стислий кулак, різкий і швидкий рух і т.п.) повинні відповідати змісту й значенню даної фрази або окремого слова (тут жест діє заодно з тоном, подвоюючи силу мовлення). Занадто часті, одноманітні, метушливі, різкі рухи рук неприємні, приїдаються, набридають і дратують».

Як видно із цитати, Коні підкреслює значення жесту: жест уточнює думка, пожвавлює неї, у сполученні зі словами підсилює її емоційне звучання, сприяє кращому сприйняттю мовлення. У той же час А. Ф. Коні відзначає, що не всі жести роблять сприятливе враження. Дійсно, погано, якщо мовець смикає себе за вухо, потирає кінчик носа, поправляє краватку, вертить ґудзик, тобто повторює якісь механічні, не зв’язані зі змістом слів жести

Механічні жести відволікають увага слухача від змісту мовлення, заважають її сприйняттю. Нерідко вони бувають результатом хвилювання мовця, свідчать про його непевність у собі. Залежно від призначення жести підрозділяються на ритмічні, емоційні, вказівні, образотворчі й символічні

Pages: 1 2