Систематичне перемикання кодів залежно від того, з ким говориш або хто є третім у розмові, створює певні стереотипи мовної поведінки. Під впливом оточення у білінгва відбувається поступовий перехід на його говірку навіть у ситуаціях, де раніше українська мова панувала цілком. З мови на мову, як правило, переходять не одразу, а через проміжну фазу вживання суржику.

Потреба виправдати себе перед самим собою та іншими є однією з ознак метамовної свідомості [Ажнюк 1999, с. 142]. Проте мотиви вибору мови спілкування варіюються від їхньої цілковитої відсутності (коли питання мови для людини не є принциповим і вона говорить, як уміє) до надмірної відданості іншій мові при меншій повазі до своєї.

Отже, напівмовність може виявлятися в різних формах і різною мірою. Індивід може й не говорити суржиком, не переходити з мови на мову, начебто зберігаючи мовну стійкість.

Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, мовознавець В. Труб вважає суржик виявом "низького культурно-освітнього рівня" і відносить його до просторіччя [Труб 2000, с. 47]. Але у повсякденному житті часто зустрічаємося з випадками масової мовної некомпетентності, притаманної викладачам університетів, лікарям, політикам? Автор уводить також поняття “повноцінного білнгва”, надлюдини, яка має “блискавично реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього переходу” [Труб 2000, с. 58]. По суті, дослідник пропагує руйнівне для свідомості мовця перемикання кодів. Зрештою, В. Труб робить висновок, який, на нашу думку, є дуже сумнівним, про те, що просторіччя є однією з нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню.

Ми абсолютно погоджуємося з харківським філософом Тарасом Возняком, який чи не єдиний представник сучасної гуманітарної еліти поставив проблему суржику, який виникає внаслідок такої незбалансованої мовної ситуації, в контекст конкретного людського існування: “… ми не можемо не бачити того, що суржикові варіанти стали мовою для мільйонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго… Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем мільйонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. У суржиках українська мова, попри те, що вона не є такою далекою від російської, теж приховано існує, хоч багатьом і, можливо, справедливо, здається, що лише животіє” [Возняк 1998, с.160-161]. Суржикомовній людині позбавитися російського мовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити власний мовний світ – це самому до певної міри змінитися. Миттєве виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким філологічним даром. Але такі особи на становлять більшості, а тому, і на цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової мови повинні бути якомога коректнішими.

Отже, ситуація, що існує в нашій країні, визначається мовною нестабільністю, що призводить до нестабільності політичної. І лише рішучі дії уряду і певні зміни у свідомості людей можуть поставити крапку у питанні двомовності в Україні. Але для цього необхідний певний час, зусилля політиків й соціолінгвістів.

Наслідком тривалих українсько-російських міжмовних взаємин стало посилення процесу інтерференції на всіх рівнях сучасної української літературної мови.

На сьогодні в українському мовознавстві існують два різні погляди на явища інтерференції, зумовлені тривалим російськомовним впливом. Мовознавці 20-х років ХХ століття О. Курило, О. Синявський, В. Симович, М. Гладкий, А. Кримський, М. Сулима, І. Огієнко вважали, що ці явища негативно вплинули на розвиток української мови, бо призвели до занепаду багатьох питомих форм слововживання і заміни їх кальками з російської мови. Натомість мовознавці другої половини ХХ століття І. Білодід, О. Мельничук, В. Русанівський, Г. Їжакевич, Т. Черторизька доводять, що процес інтерференції, спричинений українсько-російським білінгвізмом, сприяв збагаченню лексичного складу і розвитку граматичної системи української мови. Останній погляд на сьогодні піддається гострій критиці.

Особливо багато фактів інтерференції знаходимо у мові преси, оскільки саме публіцистичний стиль є одним із найдинамічніших і реально відображає мовленнєві процеси. Про це свідчать праці М. Жовтобрюха, М. Пилинського, О. Сербенської, Д. Баранника, С. Єрмоленко, О. Пономарева, О. Стишова, Л. Струганець, Т. Коць та інших.

У сучасному українському мовознавстві наслідки російськомовного інтерференційного впливу розглянуті лише частково і неоднозначно (Т. Бурда, Г. Зимовець, О. Черемська та інші.). У зв’язку з цим дослідження явищ мовної інтерференції в поєднанні з аналізом спричинених нею змін у лексико-граматичній системі сучасної української літературної мови на сьогодні є важливим і актуальним. Актуальність дослідження зумовлено також нестабільністю мовної ситуації в Україні, зокрема на Донбасі, і недостатнє її вивчення в вищих і загальноосвітніх навчальних закладах.

Явище міжмовної інтерфернції ми розглядаємо як один із типів мовної взаємодії, що відбувається в межах і внаслідок мовного контакту.

У соціолінгвістиці існують різні погляди на тлумачення інтерференції. Так, С. Семчинський називає інтерференцію “процесом взаємодії систем та елементів цих систем у мовах, що контактують” [Семчинський 1974, с. 3]. А. Мартіне визначає цей процес як взаємопроникнення одиниць однієї мови до іншої, відносячи до інтерференції і процеси запозичення [Мартине 1963, с. 525]. Ю. Жлуктенко вважає, що інтерференія – це “зміни в структурі мови та її семантиці, що визначаються міжмовною взаємодією у ситуації мовного контакту” [Жлуктенко 1996, с. 76], змішуючи, на нашу думку, процес інтерференції з її можливими наслідками для мови, що зазнає впливу. Але слід зауважити, що інтерференцію як результат взаємодії мов слід відрізняти від процесів запозичення та калькування, які також є різновидами взаємодії мов, але дещо іншого типу. Дослідник У. Вайнрайх визначає інтерференцію як відхилення від норми будь-якої мови під впливом іншої [Вайнрайх 1979, с. 22], а Л. Крисін – як помилку, що виникає в мові внаслідок впливу іншої, причому під інтерференцією лінгвіст розуміє лише неконтрольовані процеси, а свідомі запозичення до неї не залучає [Беликов, Крысин 2001, с. 32]. Саме останній погляд покладений в основу нашого дослідження. Тобто процес інтерференції це

Процес, у першу чергу, мовленнєвий. Але необхідно підкреслити, що “небезпечною” є ситуація, коли інтерференційні явища починають проникати в мову: відбувається заміна елементів однієї мови елементами іншої, що носіями мови сприймається як норма.

Перенасиченою інтерференційними явищами є мова сучасної україномовної преси Донецька. Це, звичайно, можна було б пояснювати індивідуальними мовними особливостями журналістів, які не вдосконалюють свої знання з мови, їх непрофесійністю. Але, на жаль, така ситуація на Донбасі набула масового характеру. Як наслідок – витісняються з ужитку існуючі в мові еквівалентні елементи, що є немотивовано заміненими, і відбувається денаціоналізація інтерферованої мови спочатку на рівні мовлення, а за певних соціолінгвістичних обставин і на структурному рівні.

Отже, предметом нашого дослідження є реальні лексичні й граматичні елементи російськомовного походження, що проникають до сучасної україномовної преси Донецька замість власне українських мовних елементів. Фактичний матеріал був вибраний з україномовних газет “Світлиця”, “Донеччина” й “Козацька Україна” за 2005-2006 роки.

Проаналізований фактичний матеріал свідчить, що специфічне слововживання білінгвів Донбасу, як правило, включає інтерференційні одиниці двох типів: 1) власне російська лексика, що змінила свою семантику чи функціонування під впливом відповідних (співзвучних, семантично подібних тощо) одиниць української мови (наприклад: Вершина Замість Верхівка, Слабость Замість Слабкість); 2) “гібридні” одиниці, утворені з російських та українських морфем (наприклад: Виростати Замість Зростати, покоряти Замість Підкоряти). У межах цих двох груп виділяємо кілька морфологічних різновидів лексичної інтерференції.

Pages: 1 2 3 4