Два лицарі. Оповідання Джойса «Дублинци»

Теплий сутінок серпневого вечора спустився на місто, і м’який теплий вітер, прощальний привіт літа, кружляв по вулицях. Вулиці із закритими по-недільному ставнями кишіли святково вирядженою юрбою. Ліхтарі, немов світні перлини, мерехтіли з вершин високих стовпів над рухливою тканиною внизу, що, безупинно змінюючи свою форму й фарбування, оголошувала теплий вечірній сутінок незмінним, безперервним гулом

Двоє молодих людей ішли з гори по Ратленд-Сквер. Один з них закінчував довгий монолог. Інший, шедший по самому краї тротуару, раз у раз, через нечемність свого супутника, зіскакував на бруківку, слухаючи уважно й з видимим задоволенням. Він був приосадкуватий і червонощокий. Його капитанка була зрушена на потилицю, і він слухав так уважно, що кожне слово відбивалося на його особі: у нього здригалися ніздрі, віка й куточки рота. Свистячий сміх поштовхами виривався з його тіла, що корчиться. Його ока, весело й хитро підморгуючи, щохвилини зверталися на особу супутника. Два-три разу він поправив легкий макінтош, накинутий на одне плече, немов плащ тореадора. Покрій його штанів, білі туфлі на гумовій підметці й ухарски накинутий макінтош говорили про молодість. Але фігура його вже здобувала округлість, волосся були рідка й сиві, і особа, коли хвиля почуттів збігала з його, ставало тривожним і втомленим

Переконавшись, що оповідання кінчене, він вибухнув беззвучним сміхом, що тривав добрих півхвилини. Потім він сказав:

- Ну, чи знаєш… це дійсно номер!

Його голос, здавалося, втратив всю силу; щоб підкріпити свої слова, він додав, блазнюючи:

- Це номер єдиний, винятковий і, якщо можна так виразитися, вишуканий

Сказавши це, він замовчав і став серйозний. Мова в нього утомився, тому що із самого обіду він без угаву говорив в одному з барів на Дорсет-Стрит. Багато хто вважали Ленехэна блюдолизом, але завдяки своїй спритності й красномовству йому вдавалося, незважаючи на таку репутацію, уникати косих поглядів приятелів. Він умів як ні в чому не бувало підійти до їхнього столика в барі й муляти очі, поки його не запрошували випити. Це був свого роду добровільний блазень, збройний великим запасом анекдотів, куплетів і загадок. Він не моргнувши переносив будь-яку образу. Ніхто не знав, яким шляхом він добуває засоби до життя, але його ім’я смутно зв’язували з якимись махінаціями на перегонах

- А де ти неї підчепив, Корли? - запитав він

Корли швидко провів мовою по верхній губі

- Якось увечері, - сказав він, - ішов я по Дэйм-Стрит і виглядів апетитне дівчисько під годинниками на Уотерхауз і, як покладається, привітався. Ну, пішли ми пройтися на канал, і вона сказала, що живе в прислугах десь на Бэггот-Стрит. Я, звичайно, обійняв її й трошки пом’яв. А в неділю, розумієш, у нас уже було побачення. Ми поїхали в Доннибрук, і там я завів її в поле. Вона сказала, що до мене гуляла з молочарем… Здорово, братик, скажу я тобі. Щовечора тягне цигарки й у трамваї платить за проїзд туди й назад. А якось притягла дві скажено відмінні сигари… Перший сорт, знаєш, такі, бувало, мій старий курив.. Я боявся, не завагітніла б, але вона дівка не промах

- Може бути, вона думає, що ти на ній женишся?

- Я сказав їй, що зараз без місця, - продовжував Корли. - І що служив у Піма *. Вона не знає мого прізвища. Не такий я дурень, щоб сказати. Але вона думає, що я зі шляхетних

* Великий бакалійний магазин Вдублине.

Ленехэн знову беззвучно розсміявся

- Багато я чув історій, - сказав він, - але такого номера, зізнаюся, не очікувався

Від цього компліменту крок Корли став ще размашистей. Колихання його громіздкого тіла змусило Ленехэна виконати кілька легких стрибків із тротуару на бруківку й назад. Корли був сином поліцейського інспектора й успадкував додавання й ходу батька. Він крокував, витягнувши руки по швах, тримаючись дуже прямо й у такт погойдуючи головою. Голова в нього була більша, куляст і сальна, вона потіла у всяку погоду; більший круглий капелюх сидів на ній боком, здавалося, що одна цибулина виросла з іншої. Він завжди дивився прямо, немов на параді, і, коли йому хотілося оглянутися на кого-небудь із перехожих, він не міг цього зробити інакше, як повернувшись всім корпусом. У цей час він тинявся без справи. Коли де-небудь звільнялося місце, завжди перебували друзі, готові поклопотатися за нього. Він часто розгулював з розшукними агентами, захоплений серйозною розмовою. Він знав закулісну сторону всіх справ і любив виражатися безапеляційно. Він говорив, не слухаючи своїх співрозмовників. Темою розмови переважно служив він сам: що він сказав такий^-те, що таке-те сказав йому й що він сказав, щоб відразу поставити крапку. Коли він переказував ці діалоги, він вимовляв своє прізвище, особливо напираючи на першу букву

Ленехэн запропонував своєму другові цигарки. Поки молоді люди пробиралися крізь юрбу, Корли час від часу обертався, щоб посміхнутися минаючої мимо дівчині, але погляд Ленехэна був спрямований на більший блідий місяць, оточений подвійним ореолом. Він задумливо стежив, як сіра павутина сутінків пропливає по місячному диску. Нарешті він сказав:

- Ну… тому що ж, Корли? Я думаю, ти зумієш улаштувати цю справу, а?

Корли у відповідь виразно прищулив одне око

- Пройде це? - с сумнівом запитав Ленехэн. - З жінкою ніколи не можна знати

- Вона молодчина, - сказав Корли. - Я знаю, як до неї під’їхати. Вона порядком у мене улопалася

- Ти теперішній донжуан, - сказав Ленехэн. - Прямо, можна сказати, всім донжуанам донжуан!

Легкий відтінок глузування стримав підлесливість його тону. Щоб урятувати власне достоїнство, він завжди так підносив свої лестощі, що її можна було прийняти за глузування. Але Корли таких тонкостей не розумів

- Прислуга - це самий смак, - сказав він переконано. - Можеш мені повірити

- Ще б не вірити, коли ти їх усіх перепробував, - сказав Ленехэн.

- Спочатку, знаєш, я гуляв із чималими дівчинами, - сказав Корли довірчо, - ну, із цими, з Південного Кільця *. Я возив їх куди-небудь на трамваї й платив за проїзд або водив на музику, а те й у театр, і пригощав шоколадом і цукерками, ну, взагалі, що-небудь у цьому роді. Чимало грошей, братик, я на них витратив, - додав він переконливо, немов підозрюючи, що йому не вірять

* Багатий район Дубліна

Але Ленехэн цілком вірив йому, він співчутливо кивнув головою

- Знаю я цю канитель, - сказав він, - одне обдурювання

- И хоч би яка-небудь користь від них, - сказав Корли.

- Підписуюся, - сказав Ленехэн.

- Тільки недавно розв’язався з однієї, - сказав Корли.

Кінчиком мови він облизав верхню губу. Ока його заблищали від спогадів. Він теж спрямував погляд на тьмяний диск місяця, що майже зникла за серпанком, і, здавалося, поринув вразмишления.

- Вона, знаєш, була… хоч куди, - сказав він ссожалением.

Він знову помовчав. Потім додав:

- Тепер вона пішла по руках. Я якось увечері бачив її на Эрл-Стрит в автомобілі із двома чоловіками

- Це, зрозуміло, твоїх рук справа, - сказав Ленехэн.

- Вона й до мене плуталася, - філософськи сказав Корли.

Цього разу Ленехэн зволів не вірити. Він замотав головою й посміхнувся

- Мене не проведеш, Корли, - сказав він

- Слово честі! - сказав Корли. - Вона ж сама мені сказала

Ленехэн зробив трагічний жест

- Підступний спокусник! - сказав він

Коли вони йшли уздовж огорожі Тринити-колледж *, Ленехэн утік на бруківку й глянув нагору, на годинники

* Інакше - Дублінський університет. Заснований в 1591 р. з метою зміцнити реформацію Вирландии.