Не набагато більше десяти років тривала творча діяльність В. Шукшина, але зробленого їм вистачило б іншому на целую життя. Він почав з розповідей про земляків. Нехитрих і безыскусственных. Він чуйно вловив соціальні зміни в сучасній дійсності, духовні настрої свого часу. Глибинною напруженістю відрізняється розповідь “У профіль і анфас”. Терзають сумніву Івана, незадоволений він своїм життям і собою, хоче зрозуміти, для чого живе й працює: “А я не знаю, для чого я працюю…

” Віра в гуманні початки життя, віра в сили людини, можливість здобути перемогу над злом спонукала В. Шукшина написати такі розповіді як “Калуза” і “Образа”. В основі розповідей до болю пізнавана ситуація. В “Калузе” - не побажала дати пропуск, не пропустила до хворого, обійшлася грубо з людиною літня вже жінка-вахтерка

Тим часом на очах у нього були пропущені ті, хто сунув рублевку або плитку шоколаду в кишеню її бруднуватого халата. Явна несправедливість, і реакція на неї гостра. Наприкінці розповіді звучать тяжкі, як подих, слова: “Я ніяк не міг заспокоїтися протягом усього дня… страшно й огидно стало жити, не можу зібрати воєдино, думки, не можу довести собі, що це дріб’язок. Рука трясеться, душу трясеться, думаю: “Так отчого ж така свідома, така в нас осмислена зліст-те?… Що з нами твір з оллсоч © 2005 відбувається?

” Схожа ситуація й у розповіді “Образа”. “Що таке діється з людьми?” - вопрошает Сашка Єрмолаєв, головний герой “Образи”.

Повсякденні життєві зіткнення вызыва ют у героях гостру реакцію, підводять до критичних міркувань про природу людського хамства, байдужості, взагалі про людське життя. У розповідях В. Шукшина за зовні простим, невибагливим, часом буденним фактом криється широке філософське осмислення дійсності, встають питання про сенс життя, про добро й зло, про душ людської. От герой розповіді “Вірую” Максим Яриков.

Налягла якась особлива туга на нього, сорокалітнього, злого на роботу мужика. Не може Максим сказати, що з ним відбувається. Почуває - болить душу. Але як пояснити - чому? Ненавидить він тих “людей, у яких душі немає, або вона погана”.

Думає, болісно міркує герой: а навіщо всі? Навіщо живе він і люди довкола нього? Почув Максим Яриков, що до Лапшиным приїхав “самий натуральний” піп, і пішов до нього довідатися: “У віруючих болить чи душу ні?” І виявляється, що цьому попові “ніщо людське не далеке”, а ім’я бога, у який він вірить, - Життя. “Ти прийшов довідатися, у що вірити? Ти правильно догадався, у віруючого душу не болить

Але в що вірити? Вір у Життя”. Не завжди герої можуть відповісти на складні питання, але вже саме це прагнення знайти, докопатися до суті, зрозуміти несе в собі зерна духовності

В. Шукшин неодноразово змушує свого героя критично глянути на себе, на власне життя, на її моральний зміст. Часто предметом дослідження стає людина сформований, узятий у момент щиросердечної напруги, зрушення, надламу. Така “Калина червона” - оповідання про трагічну долю Єгора Пуття-Дина

У ньому є все, що здатно викликати й гнів, і жаль, і гіркий роздум про несформоване життя, про моральні сили, що не одержали розумного застосування… Випробувавши відторгнення й самітність, герой повести повернувся до людей, до життя… У праці й приязні близьких, здавалося б, знайдені життєва опора й перспектива морального зцілення. Однак доля Єгора трагична. “І лежав він, росіянин селянин, у рідному степу, поблизу будинку…

Лежав, припавши щокою до землі, начебто слухав щось таке, одному йому чутне”. Прояву жорстокості й сваволі, свавілля й черствості, що спостерігаються серед людей, викликають образу й біль письменника. Пройшло вже більше двадцяти років, як пішов від нас російський письменник Василь Макарович Шукшин. Але не вщухає напружений інтерес до його творчості, його добутку викликають жваві суперечки, наукові дискусії, ім’я Шукшина з літератури переходить влегенду.