1) найпоширенішим жіночим архетипом у творчості письменниць є архетип Великої Матері. У творчості О. Забужко цей архетип не виявляє нахилу до будь-якого потрансформування, оскільки він вагомий для письменниці саме як експресивно значеннєвий, як символ вічного жіночого начала світу. У Софії Майданської архетип матері свідомо використовується в образі зґвалтованої матері. Авторка також оприявнює трагедійну семантику образу-міфу – Ніоби – матері, що втратила всіх своїх дітей, свою гордість і сенс власного існування, пов`язавши його з образом України.

Проблематична і свідома міфотворчість у романі «Діти Ніоби» починається із жінки, що спить, яку ще треба розбудити. Героїня сама заявляє: «Щоб не збудити у собі жінку…» [6, 195]. Образ купелі, з якої ніби народжується нове життя, переплетений у романі з архетипною материнською сутністю: «Захлинається криком і раптом бачить над собою біле шатро материнської сорочки і руку, що легко видобуває його із черева землі, та навіть могильний жах не міг пересилити цікавості; очі, в які вже почала в’їдатися глина, гарячково шукали того, забороненого, що ховалося під склепінням її міцних ніг» [6, 196]. Мотив навернення до первісного хаосу домінує у цьому фрагменті: «Ми також були тим бур’яном, що виростав з-поміж її кісток» [6, 197]. Велике материнське тіло, що зберігає життя і нищить його водночас, відроджене в контексті побутового сімейного життя, сповненого спокоєм і рівновагою. Материнське начало домінує в світі роману Майданської. Міфологемна логіка сущого у цьому випадку визначає характер деталізації й домінанти материнських орієнтирів. Цінність життя – незаперечна, як непересічна істина. Однак поступово у тексті життя і смерть перестають доповнювати одне одного, смерті стає більше, аж допоки Україна-Ніоба не перетвориться на суцільно смертоносний край.

Еволюція архаїчних жіночих архетипних структур у романі «Діти Ніоби» – одне з найцікавіших художніх утворень Софії Майданської. Фрагментація жіночих архетипів вибудовується у творі у доволі самостійну значеннєву структуру з притаманною їй функціональністю. На зміну архетипу матері-землі приходить архетип Божої Матері. Кількаразово виринаючи у тексті, він спрямовує читацьке сприйняття в апокаліптичному напрямі. Малюючи жахливі картини поруйнування храмів у Західній Україні з приходом радянської влади, письменниця безпомилково визначає народні домінанти світовідчуття, накладаючи їх на одухотворене зображення Богородиці Марії, врешті, вона ж і лишається останнім свідком, що не мовчить, останнім криком спротиву на цій землі: «Червоний смерч у сороковому, пролетівши по селу, руйнував усе, що не було подібне до московського кремля і тамбовських лаптів, не обминув він і цієї родинної каплиці. Лагідно усміхаючись, Матір Божа дивилася темними видовбаними очима на відбиті голови Отця і Сина (Святого духа не чіпали, його врятувала схожість до голуба миру), на потрощених янголят, на розкидані кістки «славних прадідів», на шматки зотлілого савану з поглумлених домовин і на уламки двох білих крил, що вибивались із ями, немовби силуючись знову злетіти з розверзлої «оселі вічного сну» [6, 206]. Спостерігаючи картини поруйнування всього, що було святим, Божа Мати сама зазнає наруги, оскільки її високе духовне призначення при цьому також зазнає нищення. Фактично, це є зґвалтування матері – також доволі старий міфологічний архетип, що плідно обертався в психоаналізі в межах Едипового комплексу.

Особливою площиною розгортання сенсів у прозі О. Забужко («Польові дослідження з українського сексу» та «Казка про калинову сопілку») є міф про Велику Матір. Він протистоїть цивілізаційній самотності та всьому маскулінному світу, оскільки Велика Мати не знає самотності. У «Польових дослідженнях…» Оксана Забужко відверто вводить цю назву, ніби надихаючи читача на відповідний паралелізм, на прочитання її героїні в аспекті змістовності Великої Матері: «…Моя благословенна негритянка, така розлого-тілиста за тісною стойкою, розкішно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, ніжне, парне муркання і шорсткий язик…» [3, 36]. З позицій стародавнього міфу про Велику Матір (Magna Mater), сексуальність героїні та її психічні проблеми виглядають зовсім по-іншому. Адже

Доба Великої Матері – це допатріархальна доба, це втілений матріархат, з культом фалоса, плодючості, з культом землі й переродження: «Вона – мати всього, що було або буде народжене і лише в короткому нападі пристрасті, якщо він можливий, вона жадає чоловіка, який є просто засобом досягнення мети, володарем фалоса. Всі фалічні культури незмінно обслуговувались жінками. Вони грали на одному й тому ж самому: анонімній силі запліднюючого фактора, фалоса, як такого» [9, 74–75]. Великій Матері байдуже, хто стане коханцем, вона вибирає лише за принципом фалічної наснаги. Героїня Забужко також зреалізовує сей принцип. Він знайомий і Ганнусі з «Казки про калинову сопілку». Ніби наголошуючи на первісності й перевагах жінки у світі, вона відхиляє своїх женихів-парубків, щоб дочекатися своєї казкової любові, неймовірної тілесної насолоди, і вона її здобуває. Живучи за логікою праміфа, Ганна-панна, вічна Ганна, мусить бунтівливо зреалізовуватися в середовищі «тихому». Міф про Велику Матір – це її порятунок, її прихисток, у ньому її кривава сутність виправдана коловоротом народжень та ритуальних вбивств, її неординарна первісна стихія тільки в аспекті міфу про Велику Матір може бути визнана беззаперечно позитивною творчою силою.

Значення Великої Матері у «Польових дослідженнях» переймає ще й батьківщина, уособлюючи функції народження та нищення, імпульсивного тяжіння до більш могутніх фалічних культур, сексуальну нестриманість тощо. У «Казці про калинову сопілку» міфо-поетика Великої Матері також властива ще й Марії, матері Ганни й Олени. За нею ж закріплюються також і риси вітчизни, що не може убезпечити майбутнє своїм дітям. Проблема привласнення функції материнства чоловіками, які розтліли її любов, виринає в обох творах. Материнство як комплекс допатріархальних ідей постає в Оксани Забужко всупереч домінуючим уявленням про місце і функції жінки у суспільстві, її мета – актуалізувати архаїчну і приховану сутність ідей вічного материнства на противагу маскулінному насильству й недосконалості чоловічого світу.

Поетика Великої Матері реалізується нею з притиском на пошкодженості, як у випадку з образом батьківщини у «Польових дослідженнях» …, так і в «Калиновій сопілці». Пошкодженість материнського правічного начала життя, пригніченість фемінного

Світу є результатами чоловічої влади. Фемінна культура для Забужко – це світ одухотвореного коловороту природи й містики. Забута Велика Матір раптово оживає у постатях сьогочасних її героїнь, невербально нагадуючи про себе та про цінності жіночості. На цій архетипній основі письменниця кидає виклик чоловічому світу і творчо змагається з ним, що обумовлює різкі коливання емоційності;

2) архетип Предвічної Жінки Найбільше характерний для творчості С. Майданської і лише частково – для О. Забужко. Предвічна Жінка покликана розбудити в людині її неповторність, як у жінці, так і в чоловікові, підштовхнути до розвитку цю щойно винайдену чи пробуджену неповторність, тому Предвічна Жінка мусить бути винищеною у соціумі, оскільки вона шкодить тотальній колективній свідомості як специфічній ідеології маси.

Цей дивний комплекс, що раптово прокинувся в Анні, героїні «Землетрусу» С. Майданської, є комплексом жіночості, спотворена природа якої в системі колективної тілесності мовчала до принагідного часу. І ось він настав: любов Даніеля пробуджує Анну, він ідентифіковує її як Предвічну Жінку: «Я хочу поринути в тебе, хочу, щоб ти ввібрала мене до останньої клітини пам’яті, ввібрала і народила знову… щоб, народившись, я нічого не пам’ятав, нічого не знав… тільки тулився до твоїх грудей… і… щоб нічого не знав… нічого…» [7, 107].

Нова культура тіла, відкрита героїнею, перетворює її свідомість на щось нове, не спізнане ніким до того. У ній підіймається прадавня жіноча сила, активно формується новий образ жінки – коханої, матері, доньки водночас. Героїня розмірковує: «Скоріше – це почуття матері-годувальниці, яка мусила негайно дати свою грудь помираючій з голоду дитині…» [7, 57]. Злиття воєдино трьох іпостасей жіночої сутності – коханої, матері та дівчини – є формою відродження Предвічної Жінки, про яку писала Кларисса Пінкола Естес: «У дійсності Предвічна Жінка така безмежна, що в психоїдній безсві-домості – на тому рівні, звідки вона походить, – лишається безіменною. Однак породжуючи всі вагомі відтінки жіночості, тут, на Землі, Предвічна Жінка нагороджується багатьма іменами, і це робиться лише для того, щоб охопити міліарди аспектів її природи, щоб утримати її сутність» [10, 21]. Предвічна жінка у С. Майданської – носій вічного начала буття, символ ідеалізованої нарцистичної любові, а отже, й можливості до власного відродження;

Pages: 1 2 3 4