У композиційному відношенні історичні драми П. Куліша видаються доволі неоднорідними, відбиваючи тривалі пошуки драматургом довершеної художньої форми для досить об’ємного історичного матеріалу. Якщо «Байда, князь Вишневецький» зберігає певну сюжетну стрункість завдяки фольклорному матеріалу, що поруч із історичними реаліями лежить в основі цього твору, – сюжетно драма залежить, насамперед, від народної пісні про загибель Байди, то в подальших частинах трилогії П. Куліш відмовляється від народнопоетичного елементу. Події окремих епізодів іноді значно віддалені в часі та просторі, час надзвичайно ущільнено, спресовано; доволі часто драматург вдається до заміни дії оповіддю, вводить персонажів-оповідачів та оповідні діалоги. Однак це аж ніяк не призводить до асиметричності «Царя Наливая» і «Петра Сагайдашного», які, розпадаючись на ряд композиційно завершених сцен, часом слабко або зовсім не пов’язаних сюжетно, мають ідейну єдність. Усе це дає підстави говорити про свідоме застосовування принципу побудови хронотопу шекспірівських драм-хронік. Найдовершенішою в художньому відношенні, безперечно, є заключна частина трилогії – «Петро Сагайдашний», цілісності котрій надає символічний образ «спустошеної церкви святої Софії» [2, 521], на фоні якої відбувається більшість подій драми.

Як і Шекспір, Куліш різко протиставляє героїв трилогії, поділяючи їх на протагоністів й антагоністів, носіїв авторської історіософської концепції та їх опонентів. Конфлікт має не особистісний, а традиційний для шекспірівських драм-хронік політичний характер, залишаючись, по суті, конфліктом «ідеологій». При цьому Куліш зіставляє різні точки зору, діаметрально протилежні позиції учасників історії, використовуючи контрапункт як основний композиційний прийом.

Як і шекспірівські історичні драми-хроніки, кожна з частин трилогії П. Куліша значно ширша від життєпису тієї чи іншої конкретної історичної постаті, окрім, можливо, «Байди, князя Вишне-вецького», багато в чому залежного, як уже зазначалося, від фольклорної основи. Ані друга, ані третя частини трилогії не зводяться до єдиного, скажімо так, біографічного центру. Власне, Наливайко та

Сагайдачний цікавлять Куліша-драматурга лише як носії вже згадуваної концепції історичної правди. Їхній голос лише один із багатьох голосів історії. Однак цілком романтичний пафос протиставлення окремої особистості та народної маси у «Драмованій трилогії», як і, скажімо, в «Чорній раді» та історичних розвідках П. Куліша, присутній. Невипадково П. Куліш розвиває ще один шекспірівський композиційний прийом – чергування віршованої та прозової мови у сценах, де зображено представників козацької старшини та польської шляхти й низового козацтва відповідно. Значна кількість персонажів, наявність кількох композиційних центрів у кожній із названих драм, повторюваність, множинність вузлових моментів дії призводить до поліфонічного характеру трилогії, яка, однак, як бачимо, підкорена єдиній авторській концепції.

Отже, «Драмована трилогія» Пантелеймона Куліша є першою спробою творчого засвоєння набутків шекспірівської драматургії в українській літературі на основі осмислення рис поетики історичної драми-хроніки як цілісного жанрового утворення. Водночас вона вписується у загальноєвропейський контекст епізації драми, пов’я-заної з пошуками в царині історичної драматургії, який здійснювали протягом усього ХІХ ст. Х. Д. Граббе («Наполеон, або Сто днів»), Г. Бюхнер («Смерть Дантона»), О. Пушкін («Борис Годунов»), Проспер Меріме («Жакерія»), Островський («Дмитро Самозванець і Василь Шуйський», «Тушино»), А. Стріндберг («Сага про Фолькунгів», «Ерік XIV», «Карл XII») та ін.

Література

1. Івашків В. М. Українська романтична драма 30–80-х років ХІХ ст.– К.: Наук. думка, 1990.– 142 с.

2. Куліш П. О. Твори: В 2 т.– К.: Наук. думка, 1994.– Т. 2. Поеми. Драматичні твори / Упоряд. і прим. В. М. Івашкова.– 768 с.

3. Малютіна Н. П. Українська драматургія кінця ХІХ – початку ХХ століття: аспекти родо-жанрової динаміки: Монографія.– О.: Астропринт, 2006.– 352 с.

4. Ромащенко Л. І. Жанрово-стильовий розвиток сучасної української прози: Основні напрямки художнього руху.– Черкаси: Вид-во Черкас. держ. ун-ту ім. Богдана Хмельницького, 2003.– 388 с.

5. Сулима М. Українська драматургія XVII – XVIII ст.– К.: ПЦ «Фоліант»; ВД «Стилос», 2005.– 368 с.

Леонід Закалюжний

Засади міфопоетики у творчості С. Майданської та О. Забужко

Предметом статті є типологічне дослідження української літературної усвідомленості у площині активного використання жіночих архетипів культури на прикладі прози С. Майданської та О. Забужко.

Дослідження української жіночої прози кінця ХХ століття як літературного феномена є цілком актуальним. Новітній художній дискурс укладався в умовах, по-перше, зламу століття й тисячоліття, коли «завершення епохи» призводить до переоцінки цінностей, що стали сумнівними в добу «кризи сенсу» (за М. Оже) людського існування, до загострення антропологічної проблематики, що засвідчив XIX Світовий філософський конгрес, і, по-друге, в період наявності кризових моментів в українській літературі: нищення архетипів радянської доби та табуйованості ідеологічного простору. І тому жіночу прозу цього періоду характеризують пошуки нової художності для вираження дискурсу нової усвідомленості.

Творчість С. Майданської проблематично, тематично і типологічно наближається до творчості О. Забужко. Проте на відміну від О. Забужко з психічною домінантою емоції у С. Майданської – це рефлексуючий розум. Домінанта розуму спонукає її до активної рефлексії на пошуки вищої соціальної та національної доцільності супроти тотальної абсурдності та невлаштованості національного буття. Особливості жіночого письма та форми виявлення жіночої суб’єктивності у прозі О. Забужко вирізняються актуалізацією гендерної проблематики. Нею вдало зреалізована спроба модерністського письма на засадах сексуальності й тілесності.

Щодо творчості О. Забужко, то тут маємо зразки гендерно-психологічного аналізу її прози В. Моренця, В. Неборака, Л. Масенко, Є. Барана, Т. Гундорової, Б. Жолдака, М. Рябчука, О. Ярового, І. Бондар-Терещенка, В. Агеєвої та ін. У річищі ідентифікації архетипних структур постають літературознавчі праці Г. Грабовича та Н. Зборовської.

Проза С. Майданської оглянута в рецензіях і статтях Л. Таран, М. Слабошпицького, Н. Синицької, С. Філоненко та ін., але архетип-ного аналізу її творів немає.

Установлення типології жіночої суб`єктивності в українській прозі кінця ХХ ст. не обійдеться без психоаналітичної інтерпретації Юнгівського спрямування, оскільки обидві письменниці майже суголосно навертають до архетипної жінки, що має в собі ознаки творчості й сили творіння водночас, що має на меті сполучити чоловіче й жіноче начало в єдиному потоці тілесного та духовного сприйняття.

Метою статті є проведення порівняльної типології трансформації жіночих архетипів у прозі С. Майданської та О. Забужко.

Систематизовану концепцію архетипів розвинув К. Г. Юнг, який обґрунтував основні положення аналітичної психології. Під архетипами він розумів деякі символічні схеми колективного несвідомого. Йдеться про те, що під час занурення людини у глибини власної психіки вона знаходить у ній колективні уявлення людського роду. І чим глибинніші рівні психіки досліджуються, тим інтенсивніше висуваються на передній план загальнолюдські праобрази індивідуального досвіду. Коли індивід, пише К. Г. Юнг, доходить до цих праобразів, він починає говорити немовби тисячами голосів і завдяки цьому підносить особисту долю до долі людства [13].

Праформи чи архетипи характеризують розвиток соціокультур-них явищ і є показником фундаментальності їхніх результатів. Адже чим ґрунтовніше культурне завершення, тим більше людських досягнень залучено до його підготовки та здійснення.

У мистецтві, зокрема в літературі, архетипи є своєрідними ядрами сюжетних побудов та образних комплексів. Існує тріада, яку можна вважати схемою виникнення мистецького образу (як сюжетної, так і знакової складової): Архетип-міф-образ. У цій тріаді міф становить першу стадію свідомої оболонки архетипу (первинна

Оболонка). Якщо розглядати мистецтво як процес творення якісно нового і принципово нового, то архетипи є стабільним джерелом фундаментальних знакових складових мистецтва.

Систематизувати виявлені архетипи художньої свідомості й практики словесного вираження у прозі Софії Майданської та Оксани Забужко за принципом частоти використання тих чи інших архетипів можна так:

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » «Драмована трилогія» Пантелеймона Куліша як спроба реконструкції жанру історичної драми-хроніки в українській літературі . З'явився готовий твір.