Драма «Не судилося» уважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожественно й психологічно переконливо зображує життя українського села в перші післяреформені роки, реалістично відтворить конфлікти між звільненим з-під кріпосного ярма, але обманутим, збезземеленим селянством і панами-поміщиками. В основі добутку лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послужив темою в моїй драмі, - факт правдивий із щирого життя, із сусіднього нашого села, якому я був свідком…».

У драмі навіть всі прізвища з невеликими відмінностями. Так, наприклад, замість Илляшенко - Лященко. Через всю п’єсу проходить думка, що добродії безкарно можуть знущатися із чесних селянських дівчин, а потім безжалісно кидати їх. З огляду на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами й колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасн і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати жагучу упередженість між вищими й нижчими шарами», - такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи добуток. Проте, через якийсь час п’єса вже за назвою «Не судилося» все-таки була дозволена кпостановке.

Основним конфліктом п’єси «Не судилося» є конфлікт між «панським болотом» - поміщицькою мораллю, і чесними, високоморальними, духовно богатими простими селянами. Він має соціально-психологічний характер і розвертається декількома лініями. Найголовніша з них - це трагічна історія любові між чистою душею, щирої в почуттях сільською красунею Катериною й паничем Михайлом. Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Зрештою, важливим є й розбіжність між показним народолюбием Михайла, його фальшивим, поверхневим українофільством і теперішньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси вище всього. Спостерігаючи, як розвертаються події, як дозволяється конфлікт, особлива увага обертаємо на мову багатіїв: на те, як у ньому розкриваються характери героїв, їх індивідуальні й типові риси, внутрішній мир, теперішня, глибинна сутність. У п’єсі основна увага відведена образу панича Михайла. Саме він повніше всього представляє «панське болото», розкрити сутність якого й була мета автора. М. Старицький майстерно побудував язикову партію Михайла. Кожна репліка, а часто й окреме слово характеризують цієї людини. Вдумаємося, наприклад, у першу ж репліку Михайла: «Славно покачатися в траві після купання й затягтися сигарою! Чорт його знає, якось мене лінощі обсіли: сьогодні вже й у школу не пішов. І із цією дрібнотою нудно… ». Здається, небагато й сказано. Але придивитеся, як виразно окреслюється, нехай поки що й пунктиром, характер панича - «народолюба».

Для нього власна втіха, власне задоволення – насамперед («славно покачатися в траві… затягтися сигарою»). Уже й те, що курить він дорогу сигару, теж підтверджує його багатство, не звичку до простоти в житті, у побуті. Михайлово «народолюбство» - не искреннее, показне. Говорячи про школу, він позіхає. З ремарки до першої дії довідаємося: «Михайло, чудово по-українському одягнений». Те визначення «чудово одягнений» натякає на те, що його одяг, як і всі його «українство», є тимчасовою модою. Повніше всього образ Михайла розкривається в історії його любові з Катериною. Відіграючи роль народолюбца, панич ходить на вечори, де збирається сільська молодь, займається етнографією, учить і дітей, і молодь у школі. Але нещирість його поводження відчувається у всім, навіть у тім, як говорить панич: «…я з усіма вами щиро, як з рівними…» Так, він і справді не вважає селян рівними собі. Зустрівши Катерину, Михайло закохався в неї. І незабаром, збезчестивши й знеславивши дівчину, своє відношення до Катерини змінює. Хоча Михайло ще намагається переконати себе, що любить її, обов’язково жениться на ній, насправді вона стала йому байдужої. Тому що зустрічі з дівчиною для нього вже не рай, не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха й нещаслива година, що я зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі - і все через тебе…». Панич і далі викрикує: «ПРО, будь ти проклята й година, що завів мене в любов!» Зрештою, він зовсім відмовляється від Катерини. І хоча в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна із упевненістю сказати - це було тверде рішення або тимчасовий порив, що ні до чого б не привів. А він же говорив Катерини: «…я без тебе жити не можу, дихати не можу…». И Павла нібито цілком щиро запевняє:

• «Правда, я не таюся з любов’ю; я люблю Катерину, і люблю на целую життя, чесно! Я не побоюся перед цілим миром сказати про любов, назвати її моїм шлюбом,- і назву, і повінчаюся!»

Михайло бреше не тільки іншим, а й самому собі, переконуючи в тім, що по-справжньому любить Катерину й піде заради її на все: відмовиться від батьківської спадщини, відречеться від багатства й свого стану. Саму точну характеристику дає йому Павло, що зумів проникнути в глибини його затемненої душі, зрозуміти Михайла сьогодення: «Одним ви миром мазані: обтешетеся зверху тією культурою, заберетеся в ідеальні химороди та й красуєтеся: а дихни на вас, подряпай трішки,- це такі ж мироеди в ґрунті!» У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, що багато працює на благо народу - лікар Павло Чубань. В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за звільнення народу шляхом поширення утворення, культури, єднання селян. Уже з перших реплік Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останній охоче працює в школі, йому не набридає спілкування з дітьми. Роз’ясняє Павло й селянам, як необхідно відстоювати свого права

Михайло Старицький з великою симпатією, любов’ю зобразив представників народу - Катерину, її матір, Дмитра. У їхніх образах показані такому властивому українському народу риси, як щиросердечна краса, щирість, співпереживання, почуття людського достоїнства. Насамперед такий є Катерина. Полюбивши Михайла й повіривши в його любов, Катерина забуває про себе. Дівчина почуває себе неровней, не вірить у своє щастя. «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною Вашої? Не ступити, не заговорити не вмію; Ви взяли б собі камінь за плечі. І люди осміють, і Бог покарає: сполучаються тільки рівні»,- відповідає вона Михайлові на його слова про одруження. (Згадаєте слова Наталки з п’єси И. Котляревского: знайся кінь із конем, а віл з волом). Її любов щира, глибока, віддана, Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на всі, аби тільки той був щасливий. Коли Катерина довідалася, що Дмитро з ножем у руках шукає Михайла, щоб помститися за її знівечену долю, іде на панський двір, щоб попередити коханого: «Дмитро вартує тебе навколо саду, навколо будинку - хоче вбити!». Коли вже Катерина випила отруту й до неї прийшов Михайло, вона не дорікає йому, радується, що прийшов, повернувся, а виходить, любить: «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти поруч із мною…». Катерина дуже любить свою матір, усіляко піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, почуває свою провину перед ним, тому що не може його полюбити. Образ Катерини коштує в ряді кращих образів дівчин з народу в добутках Т. Шевченко, И. Котляревского, И. Франко, Б. Грінченко. Стара Дзвонариха, мати Катерини - типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочка й бажає їй щастя, що бачить у подружнім житті із Дмитром. Дзвонариха строго дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, уважає ганьба найбільшим гріхом, тим більше, що полюбила Катерина панича. Мати, як і батьки Шевченковой Катерини, проклинає дочка страшними прокльонами, а сама божеволіє. Досить чітко й виразно зображений образ Дмитра

Pages: 1 2