Передовсім К.Гамсун і М.Коцюбинський підходять до людини як до невід’ємної частини природи, яка впливає на психічну організацію героїв. Емоційнолірична експресія забарвлює зображення дійсності в суб’єктивному відбитті її героями і стає ознакою такого зображення. Так, у розповідь про дитинство Івана, про звичні для гуцульського хлопчика турботи й обов’язки вплітаються пейзажні замальовки, наповнені високою поезією. Поезія таких описів є, по суті, об’єктивацією світовідчуття Івана, часткою його “ЕгоЯ”, наділеного даром дивовижно тонко відчувати красу навколишньої природи, її внутрішнє життя. “Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. Зза галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори, щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати.химерну мелодію пісні, що вилась. Тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась”.

Отже, психологізований пейзаж, який матеріалізує “порухи душі” людини, обдарованої здатністю тонко відчувати явища природи, ми зустрічаємо і в романі К.Памсуна, і творах М.Коцюбинського. Об’єктом зображення стає не світ природи в першу чергу, а суб’єктивні враження від нього людини, які підносяться на рівень визначальних. Людина є ланцюгом, який об’єднує невидиме з реальним. Пейзаж є чинником, що викликає внутрішню дію в психології літературного персонажа. Засоби створення психологічного пейзажу також мають спільні риси: метафоричність (символи сонця, повітря, ліризація оповіді, поєднання звукових та зорових деталей (”вібрація” світла), порівняння, метонімія).

Pages: 1 2