Міріам, Кассандра, Тірца, Мавка… Прекрасні жіночі образи, подаровані нам драматургією Лесі Українки. У цей ряд слід поставити ім’я головної героїні драми «Бояриня» Оксани Перебійної. Цей образ несе в собі не тільки жіночу вірність і кохання, а й відповідальність за українську національну справу. Оксана — освічена, вільнолюбна дочка козачка. Степану вона говорить:

Не думай, ніби я пуста панянка,

що тільки має на умі забави та залицяння.

Оксана покохала Степана і думала, що крім нього їй нічого не потрібно, одружившись, у родинному колі вона вважала себе найщасливішою. Та все змінилося після переїзду у Московщину. Чужі звичаї, неволя, зневага, тут «якась неволя басурманська»: не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Вона з болем усвідомлює своє невільництво, з болем вириває з серця надії на заступництво за скривджених співвітчизників. Не стає сили в неї перенести справжнє становище свого чоловіка, який «повинен «хлопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник».

Болючих страждань завдає Оксані не так розлука з батьківщиною, як беї діяльність, беззмістовне життя. Невипадково згадується заіржавіла у піхвах шабля, яка втратила своє призначення. «Руки від крові чисті» здаються вкритими іржею, бо нічого не робили для завоювання волі і свободи. Героїня чинить суд над собою, вважаючи, що її життя позбавлене сенсу. І з цього часу сили поступово покидають Оксану, вона не чинить опору хворобі. Усвідомлення відступу від власних принципів роздирає дівоче серце. Коли настало прозріння, вона побачила боязку душу Степана, його надмірну обережність і бездіяльність. Власним приниженням перед царським оточенням він принижував і дружину.

Занадто я жаліла… в тім і горе… Якби я мала сили не жаліти, то вирвалась би геть з сії кормиги — і ти б ослободився від іржі… — говорить Оксана. Та це, я гадаю, марні сподівання. Бо чоловік, який дуже дорожив своєю кар’єрою, ніколи б не покинув службу і не пішов би за нею.

Тяжко переживає Оксана національне приниження: «Зломилася воля, Україна лягла під ноги Москві». Вона відчуває свою непотрібність рідному краєві. «Кому потрібне те моє здоров’я, та й я сама?» — роздумує зневірена жінка,Оксана помирає. «Неможливість будь-якої самостійної патріотичної дії з боку самої Оксани, а звідси — змертвіння національних коренів, гірке відчуття власної непотрібності Україні наблизили ранню смерть героїні», — вважає Олесь Ковальчук. У передсмертних словах Оксани сплелися ніжна любов до рідного краю з невимовною тугою, породженою її невільницьким становищем.