—Бачив, Сашко, диво-тереми, в яких мешкають бджоли? — запитав мене якось мій дядько Василь. Він приїхав погостювати до нас з Писарівки, що знаходиться у Харківській області. З його розповідей я дізнався, що село це з трьох боків оточують невеликі ставки, а з четвертого до нього впритул підступає старий хвойний ліс. Улітку золото пшеничних полів немов стискує ліс. Повітря тут духмяне, майже біля кожного будинку своя криниця з крижаною, якоюсь навіть хрусткою водою. На дахах хати — вигадливі коники, вікна, веранди і альтанки прикрашені дерев’яним мереживом місцевих умільців. Я подумки уявив собі найкрасивішу будівлю на сільській вулиці, де замість людей хазяйнують бджоли.

—Такого не може бути! — засміявся я у відповідь на слова дядька Василя.

—А ти не смійся, — сказав він. — Приїдеш до нас улітку на канікули, сам побачиш.

Улітку я приїхав у Писарівку. На вулицях будинки як будинки: добротні, затишні, доглянуті, є навіть кілька сучасних будинків.

—Де ж вони, диво-тереми з незвичайними мешканцями? — поцікавився я у дядька.

—Зараз все побачиш на власні очі.

Виявилося, що у казкові диво-тереми оселив бджіл сільський пасічник Михайло. Деякі виготовлені ним вулики являють собою зменшені копії найпримітивніших будівель старовинної Писарівки. Відтоді у бджіл з’явилося власне сільце.

—Бджоли у таких теремах дають мед як у звичайних вуликах, — зазначив

пасічник. — А людині — радість. Зараз я будую черговий вулик. Якщо бажаєш, можеш мені допомогти, а якщо ні — просто подивишся.

Майстерня виявилася невеличким будиночком на краю села.

—Вулики виробляють із сосни, смереки, липи, — розповідав пасічник. —

Вони мають бути сухими і утримувати тепло.

Михайло узяв дошку, поклав її на довгий стіл і почав неквапливо і впевнено позначати розміри олівцем. Стінки вулика повинні бути завтовшки сорок п’ять міліметрів, висота — чотириста п’ятдесят міліметрів. Після розмітки Михайло розпиляв дошку, одержав потрібні заготовки. Потім за допомогою рубанка й інших столярних інструментів спритно перетворив їх на деталі. Взяв іншу дошку. З неї виготовив дно, кришку, гніздові рамки. В одній з деталей він зробив пічку — отвір, через яке бджоли влітатимуть і вилітатимуть.

На цьому Михайло свою роботу припинив, тому що треба було йти на пасіку до бджіл. Наступного дня я знову був у майстерні Михайла і бачив, як із соснових деталей вмілі руки пасічника збирають вулик: швидко, натхненно, весело.

—Але чому не терем? — запитав я.

—Зараз на пасіці двісті вуликів, — відповів Михайло, — і немає потреби кожен перетворювати на дивину.

Осіння галявина. Післяполуденна Я зрозумів, що праця пасічника вже сама по собі дивовижна. Мабуть, пасічник і має бути таким, як Михайло: добрим, уважним, майстром до всього здатним, закоханим у красу.