Метою Статті є висвітлення дитячого руху як наукової категорії, обґрунтування його сутності та визначення ролі у становленні сучасної педагогіки.

Розглядаючи дитячий рух як наукову категорію, дослідимо його з точки зору таких взаємопов’язаних наук як соціологія, психологія і педагогіка. Адже саме ці науки розглядають і досліджують дане поняття окремо під особливим кутом, відповідно до своєї спеціалізації, і кожна з них бачить і трактує його по-своєму.

З точки зору соціології, дитячий рух трактується як вид соціального руху. С. К. Булдаков, розглядаючи дитячий рух як соціальний інститут, визначає його як колективне соціально-психологічне утворення, що розповсюджує у суспільстві погляди на стосунки між суспільством і особистістю у плані таких суспільних функцій:

– створення умов для задоволення інтересів та потреб підлітків;

– регулювання дій членів дитячого руху в межах соціальних стосунків;

– забезпечення інтеграцію прагнень, дій і інтересів індивідів, що беруть участь у дитячому русі [3, с. 92–93].

З точки зору психології в понятті «дитячий рух» відображені психологічні механізми самореалізації особистості, а також психологічні особливості групової взаємодії, що є галуззю психології, в тому числі, соціальної психології. З цих позицій дитячий рух розглядається як:

– психологічне середовище становлення і розвитку особистості підлітка;

– можливість саморозкриття особистості в середовищі, де дитина почуває себе найбільш комфортно;

– здатність задоволення потреб дітей в об’єднанні, можливість самозахисту, самоствердження, самовизначення себе як особистості;

– мала група – соціально-психологічна спільнота, яка має вільно сформовану організаційну структуру, демократичну ієрархію «дорослий – дитина» і активні особистісні соціальні стосунки, що реалізуються в ролях, зміст яких формує взаємостосунки у групі [5, с. 65].

З точки зору педагогіки, а точніше соціальної педагогіки, дитячий рух – це об’єднання дітей (дітей і дорослих), що характеризується соціальною спрямованістю своєї діяльності, певним ступенем розвитку самостійних начал, які в тій чи іншій формі і мірі підлягають цілеспрямованому педагогічному впливу. Дитячий рух вирішує такі завдання:

– залучення дітей до соціального життя, соціальної практики суспільства на відповідному їм рівні;

– адаптація дітей до соціального середовища;

– задоволення їхніх потреб, інтересів і запитів;

– захист прав, достоїнства та інтересів [3, с. 70].

Таким чином, поняття «дитячий рух» багаторівневе і багатоаспектне. Дитячий рух визначається великою кількістю характеристик, структурних компонентів, особливостями організації, метою та завданнями діяльності. Дитячий рух має широкий спектр ціннісних орієнтацій, свою субкультуру. Може мати (а може і не мати) державний або інший офіційний статус. Але обов’язково має свою символіку, атрибутику, ритуали, традиції, норми і правила життя. Специфічною особливістю дитячого руху є участь у ньому дорослих в якості організаторів, учасників, керівників, а також лідерів.

Т. В. Трухачова розглядає дитячий рух у широкому і вузькому розумінні. У широкому – це зародження, становлення і відмирання різноманітних груп, об’єднань, в яких консолідуються діти і дорослі за принципом спільності їхніх особистих і суспільних прагнень. У вузькому – сукупність координованих дій дітей і дорослих, спрямованих на реалізацію певної мети, пов’язаної зі змінами соціальної дійсності або свого статусу в суспільстві [3, с. 63–64].

Дитячий рух – це та частина життєвого простору дітей, яка пов’язана з задоволенням їхніх соціальних потреб (у приналежності, визнанні, досягненні, спілкуванні і розумінні; піклуванні і захисті; різноманітній діяльності), життєвих планів (особистісного росту і розвитку, соціального і професійного самовизначення), з вирішенням життєво важливих проблем (вільного часу, взаємостосунків з однолітками і дорослими) [4].

Досліджуючи дитячий рух, варто виділити основні стратегічні принципи особистісно-орієнтованого виховання в них, такі як:

– принцип гуманізації;

– принцип співробітництва;

– принцип природовідповідності;

– принцип культуровідповідності;

– принцип розвитку.

Усі зазначені вище принципи мають важливе значення для виховання в дитячому русі, але в якості основного стратегічного принципу варто виділити принцип розвитку. Серед тактичних принципів виділяють такі:

– суб’єктності (бути вільним і самостійним у виборі і здійсненні своїх дій);

– затребованості (бути потрібним, бачити себе у вирішенні завдань діяльності);

– успішності (досягати бажаного результату, бути визнаним) [4].

Суб’єктивна роль дитячого руху по відношенню до виховання представлена:

1. інноваційним впливом на практику виховання;

2. реалізацією і народженням нових соціально-педагогічних, психологічних ідей, теорій;

3. оновленням, удосконаленням, демократизацією і гуманізацією методики виховання в цілому, виховної діяльності державних освітніх

Установ (у тому числі шкіл, позашкільних установ);

4. позитивним впливом на систему підготовки педагогів до виховної діяльності (класної та позакласної) [4].

Реальними суб’єктами виховання в дитячій організації є: дитина – член дитячого руху – суб’єкт педагогічного процесу (виховання); дитячий рух – середовище життєдіяльності дітей і дорослих.

Основні категорії дитячого руху, як зазначає Н. Ф. Басов, випливають з ідеї природної активності дітей, їхнього закономірного прагнення до об’єднання у спільноти однолітків, в яких підліток бачить засіб самозахисту, самовизначення, самоствердження [3, с. 244].

У кінці ХХ століття наука про дитячий рух отримала нову назву – »соціокинетика» – процес отримання (створення) знання про дитячі об’єднання, організації, рухи шляхом спеціально організованого спостереження, на основі емпіричного дослідження, аналізу та обробки отриманих даних, а також шляхом вивчення спеціальної психологічної, педагогічної, юридичної, соціологічної літератури [6, с. 3–4].

Необхідність створення нової науки про соціальний рух в дитячому середовищі вперше обґрунтувала О. В. Титова на конференції Асоціації дослідників дитячого руху в Москві в 1992 році. Вона запропонувала розглядати дитячий рух як особливе соціальне явище, яке реально поєднує світ дитинства і світ дорослих; як специфічну форму участі дітей у суспільному житті, об’єктивно включаючи в себе механізми реалізації громадських прав і свобод дитини; як своєрідний соціально-виховний інститут, що спрямовує процеси соціалізації особистості [5, с. 335].

Сучасні вчені, які працюють в галузі соціокинетики, розглядають дитячий рух як специфічне соціально-педагогічне явище, яке наділене особливим виховним потенціалом, як соціокультурний феномен, що наповнений виховним потенціалом, як частину дитячого середовища, інформаційно-комунікативного, діючого соціального простору дитинства. Виділяють такі розділи науки соціокинетики: метологія науки про дитячий рух, теорія дитячого руху, методика діяльності дитячих об’єднань, історія та історіографія дитячого руху [1].

Педагогіка і соціокинетика – дві взаємопов’язані науки. Педагогічна наука, розробляючи проблеми соціального виховання, не може не приймати до уваги дитячий рух як виховний інститут, значення якого не можна недооцінювати. Проте виховні можливості, виховний аспект дитячого руху потрапляють до предмету педагогіки, але не вичерпують його. Ця ж частина предмета педагогіки є одночасно і частиною предмета соціокинетики, але теж не вичерпує його. Діяльність дитячого руху містить не тільки виховний аспект. Отже і наука про нього не може бути зведена лише до педагогічних знань, але одночасно і не повинна існувати окремо від них. Сучасна наука про дитячий рух може стати відносно самостійною, цілісною наукою, методологічними джерелами якої будуть виступати педагогіка,

Психологія, соціологія, політологія, кібернетика, економіка, право. Нова наука про дитячий рух неодмінно повинна мати свою методологію та розвиватися на міждисциплінарній основі [7].

Аналізуючи минуле десятиліття, можемо побачити, що роль дитячого руху в 90-х роках ХХ століття відрізняється від сучасного періоду. То був час змін системи виховання та навчання. Сутність і значення виховного процесу переглядалися, переосмислювалися цінності виховання, змінювалися погляди на роль виховання в системі навчання, встановлювалася нова педагогічна ідеологія. Усі ці зміни відбувалися на основі перетворення психосоціального портрету підлітка пострадянських часів, згідно з якими і повинна була будуватися виховна робота педагогів. У 90-ті роки ХХ століття формувалися нові гілки дитячого руху, які вимагали дослідження, вивчення педагогами механізму їхньої діяльності і впливу на особистість дитини.

Pages: 1 2

Збережи - » Дитячий рух як наукова категорія . З'явився готовий твір.