Зроблено спробу розглянути особливості розвитку психоаналітичних досліджень в Україні з літературознавчого погляду. Авторка намагалася з’ясувати значення психоаналізу та окреслити перспективи його використання для вивчення художньої літератури на сучасному етапі.

Ключові слова: Психоаналіз, архетип, архетипний аналіз, колективне несвідоме, мікрообраз.

Bidiuk o. discourse of psychoanalysis in modern literary science in

Ukraine. The article is devoted to the specialties of the psychoanalytical investigations in Ukraine according to the literary science. The author tries to explain the role of psychoanalysis and perspectives of it’s using that allow understand the literary texts today.

Key words: Psychoanalysis, archetype, archetype analysis, collective unconscious, microcharacter.

Останнім часом в українському літературознавстві посилилася увага до нових, нетрадиційних методів дослідження художнього тексту. Зокрема, психоаналіз, яким в Україні після довгого замовчування активно стали послуговуватися на початку 90-х років ХХ ст., справді дає величезні можливості для таких досліджень.

Психоаналіз як явище спочатку виникає у лікарській практиці наприкінці ХІХ століття. Першим, хто почав послуговуватися ним, був австрійський вчений З. Фрейд. Учений використовував відкритий ним метод у терапевтичній практиці, однак дуже швидко помітив, що результативним він є також і для розгляду тексту художнього твору. Тож саме засновник психоаналітичного вчення З. Фрейд спрямував дослідників у русло вивчення мистецьких явищ. Література не стала винятком.

Психоаналітичні розвідки З. Фрейда у царині дослідження художнього тексту - «Марення і сни в «Градіві» Єнсена» (1907), «Мотив вибору скриньки» (1913) і «Деякі типи характерів із психоаналітичної практики» (1916), а також «Достоєвський і батьковбивство» (1928), мають неабияке значення: саме звідси починається практика застосування психоаналізу в літературознавчій науці.

Фрейдівський метод базується на виявленні психічних рис, неврозів та комплексів самого автора, які останній сублімує у власній творчості. Активно послуговуються фрейдівською концепцією і в українському літературознавстві. Однак занадто вузьке й однобоке використання психоаналітичного методу (лише у фрейдівському варіанті) може спричинити знецінення художнього тексту як такого та його мікрообразної структури.

Водночас психоаналітичний підхід протягом ось уже більш як столітньої практики в українському літературознавстві так і не спромігся на витворення цілісної концептуальної методики подібних наукових розвідок.

Зазвичай дослідження більшості українських психоаналітиків зводяться до використання лише фрейдівських концепцій. Весь аналіз ґрунтується на відшуковуванні психічних відхилень письменника, невротичних станів, різного роду збочень (від гомосексуальності до мазохізму, суїцидних нахилів тощо). Так, на думку Н. Зборовської, народжується не що інше, як «вульгарний психоаналітичний підхід» [8, 347], що «може сприяти виробленню негативно-епатажної тенденції, дискурсу приниження великих особистостей» [8, 347]. Від цього неодноразово застерігав ще на початку ХХ ст. С. Гаєвський у своїй статті «Фрайдизм у літературознавстві». «Усю чинність письменника зводити до одного сексуального поривання, – писав він, – досить однобічно. Однобокість особливо позначилася у фрайдистів, що почали прикладати на практиці гіпотези Фрайда» [1, 263].

Отож психоаналітичний інструментарій, що, безумовно, дає най-ширші можливості застосування, справді використовується дослідниками занадто вузько. Взяти хоча б праці С. Павличко, Г. Грабовича, Л. Плюща, Н. Зборовської та інших, які послуговуються здебільшого фрейдівськими постулатами, оминаючи чи й зовсім не беручи до уваги, наприклад, архетипний аналіз.

Саме тому, розглядаючи, на наш погляд, найбільш значимі з наявних українських психоаналітичних розвідок, ставимо собі за Мету Показати не використані досі можливості психоаналізу в дослідженні художнього тексту і літератури, зокрема на сучасному етапі.

Після розквіту психоаналітичної думки в 10-30-х рр. ХХ ст. (зокрема, тут варто згадати праці І. Хмелевського, С. Балея, В. Яреми, А. Халецького, В. Підмогильного та ін.) в Україні настала більш як півстолітня епоха затишшя, замовчування і навіть зацьковування психоаналізу сподвижниками тоталітарної системи та марксистсько-ленінської ідеології. Психоаналіз розглядався як «зародок непослі-довности чи безметоддя» [1, 264]. Інтерес до психоаналізу відновився вже в роки незалежності України. Як пише Н. Зборовська, «лише на етапі розпаду радянського тоталітаризму виникла серйозна спроба інтегрувати фройдизм з літературознавчою наукою» [8, 336].

С. Павличко була однією з перших, хто намагався втілити цю спробу в життя. 1997 року вийшла друком праця «Дискурс модернізму в українській літературі», яка згодом, у 1999-му була доповнена розділом «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дис-

Курс як компонент української модерності». Особливу роль авторка відводить саме психоаналізу та його важливості для дослідження художнього твору і його персонажів. Тож дослідниця зазначає: «Неврози, навіть божевілля, вперше з’явилися на сторінках українських літературних творів. Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів – «розумного» і «нерозумного», – не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналіз – способом пізнання цієї особистості» [11, 237].

С. Павличко зупиняється здебільшого на постатях тих письменників, які так чи інакше стояли на межі двох світів. Це, зокрема, А. Кримський, який «демонструє невротичний, іронічний стиль, уривчастий, спазматичний наратив і, нарешті, героя, цілком зануреного в свої переживання, почуття, думки й нерви» [11, 238], творчість для якого є «способом самолікування, автопсихоаналізом» [11, 247]; Леся Українка, з ім’ям якої пов’язані, на думку дослідниці, «найвідоміші, канонічні вияви невротичного героя і загалом неврозу в українській літературі цього часу» [11, 242]; М. Хвильовий, що перебував «на межі постійного душевного зриву» [11, 266], та інші.

Окрім С. Павличко, психоаналітичним методом керувались у своїх дослідженнях такі вчені, як Л. Плющ, Г. Грабович, М. Моклиця, М. Ласло-Куцюк, Н. Зборовська, О. Забужко та ряд інших сучасних дослідників. Для більшості з них застосування цього методу дало змогу відкрити нове бачення творчості великих письменників, зокрема, Т. Шевченка, Лесі Українки та ін.

Так, цікавою з цього погляду є розвідка Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці»» (1986, 2001). На думку дослідника, «навіть поверхове знайомство з «Кобзарем» наочно демонструє, що Шевченко, засновник сучасної української літератури, незмінно ближчий до типу поета – «шамана» й пророка»» [12, 25]. Роздумуючи над шаманічним посередництвом між колективною пам’яттю та вищими силами, інший дослідник Г. Грабович зауважує: «Вибираючи цю роль і цю модель самоідентифікації, Шевченко, як на мене, накреслював свій мітопоетичний код і свою вибрану роль носія міту, і водночас програмував своє прочитання й свою загальну рецепцію» [2, 577]. Л. Плющ – один із перших, хто намагається «роз-бронзувати» поета, бо ж, як зазначає у цитованій вище праці,

«забронзований, залакований, заслинений і розбитий на цитати «Кобзар» заслонив вічно живуще слово «Кобзаря» і живого Шевченка з його людськими хитаннями, гріхами, похибками» [12, 28-29].

Г. Грабович, використовуючи психоаналічний метод у дослідженні «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Т. Шевченка» (1998), зазначав: «Досліджуючи міфічне мислення Шевченка, я користувався методом найадекватнішим для його дослідження, але при цьому не випускав з поля зору й того, що в даному випадку ми маємо справу з творчою індивідуальністю, творцем, а не з безликим колективом» [3, 190]. Водночас автор переконаний, що в поезії Шевченка маємо синтез колективного та індивідуального несвідомого, адже «поезія Шевченка існує на стику як продукт різних кодів. Міфічний код глибоко закорінений в колективному мисленні, але не позбавлений індивідуального виміру» [3, 190]. Саме отой індивідуальний момент робить письменника творцем, не схожим на інших.

Pages: 1 2

Збережи - » Дискурс психоаналізу в сучасному українському літературознавстві . З'явився готовий твір.