Пухкі з кав’яром буханці. Таких прикладів у розвідці В. Гіпніуса чимало. Він докладно проаналізував вісімнадцять невикористаних епіграфів з «Енеїди», записаних у «Книгу всякой всячини» і прийшов до висновку, що виписки ці свідчать про новий задум: «Очевидно, Гоголь задумав ще принаймні один сюжет, а можливо, й більше — повісті типу «Соро-чинской ярмарки» й почасти «Майской ночи», повісті побутової і комічної, літературним тлом для якої була б «Енеїда» Котляревського. Комізм повісті частково був задуманий як безневинний комізм зовнішніх ситуацій: судячи з виписок, мались на меті, наприклад, сцени бойовищ, подані, певно, в тонах тієї ж пародійної героїки, що й у накреслених епіграфах (…). Ллє в той же час накреслені були епізоди сатиричні, що зображували пожадливих і розпусних попів, злочинного суддю (або іншого чиновника?), «що, може б, навістив Сибір». В. Гіп-піус вважав, що «Енеїда» відіграла велику роль у творчому розвитку Гоголя: «Це був не тільки перший твір літератури, що подав у тісних рамцях пародійної оповіді збірний образ українця; значення книжки виходило за межі української теми й навіть української літератури. Насамперед, це була книжка смілива, навіть зухвала: коли Пушкін поставив Гоголеві в заслугу відсутність «жеманства й чопорності», то вчителем Гоголя па цьому шляху поруч з Пушкіним був, певною мірою, і Котляревський. «Зухвале» поводження з античними «святощами» не мало на меті нігілістичне заперечення їхньої цінності; зміст був в іншому — в поширенні єдиного живого життя навіть і на античний заповідник. Життя людства, як виявлялось,— не зміна золотого віку залізним: воно єдине. Нема меж для людської природи. Голодранець Еней стає полюбовником цариці, а відтак — історичним героєм. Боги— ті ж люди, і цілком вільно можна сміятися над хабарником Нептуном і над «сучою дочкою» Юноною. Справжній український побут, з усіма улюбленими народними звичаями, іграми, танцями, строями, стравами — у Котляревського все заповнює і все об’єднує. Закони жанру вимагають, щоб цей побут входив у літературу як «низький», але справді він виявляється «низьким» тільки у порівнянні з класичним Олімпом і, отже, не низьким власне, а тільки «земним». Вільність, з якою все висміяно й все об’єднано, з якою боги й люди дудлять горілку, лаються й б’ються, фактично руйнувала не стільки канони героїчної поеми, скільки шаблони сентиментальних повістей — манірних і бундючних. Ряснота побутових подробиць, наприклад, нагромадження назв національних страв (…) пов’язане у Котляревського, як і у Гоголя, з загальним задумом переключення на аспект простодушного оповідача, який ніби милується всім цим достатком. Образ автора в «Енеїді» не можна повністю ототожнювати з реальною особою письменника; Гоголь у «Вечерах…» безпосередньо вдається до прийому оповіді: «низький» побут відновлений у своїх естетичних правах, але супроводжується поки іронічною інтонацією. Сама «низькість» і легкість топу в «Енеїді» має, проте, свої межі. Образ українця, узагальнений в «Енеїді» (не один Еней),— це образ не тільки безтурботного шалапута. Незворушність в усякій біді й зневажання дріб’язків життя українець Котляревського поєднує із справжньою героїкою; гумористичне ставлення можливе тут до всього, крім найзаповітнішого — крім почуття батьківщини. Не позбавлена «Енеїда» в її останніх піснях і чуттєвого елемента, що в щільному поєднанні з комізмом до певної міри випереджає систему Гоголя».

Pages: 1 2