Коли мені здійснилося чотири роки, тітка подарувала мені малюсінького жовтого курчати. Я міцно пригорнула цю чарівну пухнату істоту до себе й із цієї мінути майже не розставалася зі своїм подарунком. У дитсадок я не ходила, жила в будинку з більшим двором і садом, тому мені легко було майже не випускати курча з рук. Я носила його в кишені свого фартуха, відпускала ненадовго на травичку, загородивши з усіх боків той шматочок землі, де ми гуляли. Хотіла один раз взяти із собою в кінотеатр, куди ми ходили з мамою. Правда, цього мені не дозволили

Курча росло не без пригод, один раз я опустила його в цебро з водою. Бабуся пробурчала: «Добре, що не в окріп». Бувало, він застрявав десь у густих заростях трави у дворі. І от виріс із нього величезний красень півень! Як же він мене ненавидів! Він налітав на мене, як шуліка, і норовив клюнути, куди тільки дістане. Мені було дуже прикро: адже я вважала, що виняньчила його. Коли я виходила гуляти у двір, півня закривали. А якщо гуляв півень, за дверима залишалася я и с смутком спостерігала за ним через вікно. Дивно те, що ненавидів він тільки мене, а на всіх людей свою ненависть не переніс. Мені здається, більше за все моє життя таких ворогів у мене не було