Чому автор називає Печорина “героєм часу”? (По романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”.) Сама назва роману говорить про те, що Лермонтову хотілося глибше вникнути в громадське життя свого часу. 30-е роки XIX століття, що перемінили час декабристів,- це роки миколаївської реакції. Головна проблема цього роману - доля мислячої, талановитої людини, що не могла знайти собі застосування в умовах суспільного застою

Бєлінський назвав його “розумною непотрібністю”, “моральним калікою”. Головна проблема цього роману - доля мислячої, талановитої людини, що не змогла знайти собі застосування в умовах суспільного застою. Бєлінський назвав його “розумною непотрібністю”, “моральним калікою”. Лермонтов показав Печорина як би через історію “душі людської” через нього долю

Образ Печорина “як героя свого часу” розкривається у взаєминах з іншими персонажами, які не схожі ні по характері, ні по положенню на Печорина. Особливе значення має й зміна осіб, що ведуть оповідання. Спочатку про Печорине розповідає Максим Максимыч, “проїзний офіцер”. Потім про нього говорить автор-оповідач, а далі Печорин розкривається у своїх щоденниках. Уже сам портрет Печорина характеризує його як неабияку особистість

Ока в нього “не сміялися, коли він сміявся”. Він немов витканий із протиріч: те він смів, енергійний, наполегливий, те тихий і лагідний, поглиблений у себе. Так само нерівний він у відносинах з людьми, і ці відносини ще більше підкреслюють суперечливість натури Печорина.

Є в Печорине якості, що залучають людей, з якими йому доводиться спілкуватися. Бувають ситуації, коли він навіть вигідно відрізняється від інших. Печорин, з ким би він не спілкувався, робить на всіх враження, не додаючи до того більших зусиль. Грушницкому ж потрібно затратити безліч зусиль, щоб звернути на себе увага

Поводження Груш-Ницкого викликало почуття роздратування в Печорина. Весь свій розум, енергію він ужив заради дрібного, незначного задоволення: “побесить” Грушницкого. Печорин приклав всі зусилля, щоб Мері полюбила його. Порожнеча життя змушує його діяти заради відчуття життя, що й привело до дуелі із Грушницким. Із всіх героїв роману Вернер ближче всіх до Печорину по своєму інтелектуальному рівні. Він розумний, проникливий, так само, як і в Печорина, у Вернера іронічний склад розуму. Вернер - єдина людина, з яким Печорину легко й просто.

Вони розуміють один одного з півслова, і Печорин дорожить думкою Вернера. У дуелі Печорина із Грушницким Вернер виступає в ролі секунданта, але результат дуелі лякає його, і Вернер вирішує попрощатися з Печориным. Ні глибокої любові, ні теперішньої прихильності Печорин не випробовує ні до кого з жінок

З Бэлой він звертається, як з обридлою іграшкою. Граючи на забобонах і інстинктах горців, Печорин витрачає свій розум, енергію на мету, неварту чималої людини. У своєму відношенні до князівни Мері Печорин виглядає ще більш отталкивающе. Він домагається любові молодої князівни тільки лише для того, щоб досадити Грушницкому, він навіть не замислюється над тим, що прирікає Мері на страждання. Чи здатний взагалі Печорин любити?

З відношення Печорина до Віри ми розуміємо, що він любить її. Сильніше всього це почуття проявляється в той момент, коли виникає небезпека втратити Віру: “…Я молився, проклинав, плакав, сміявся… ні, ніщо не виразить мого занепокоєння, розпачу!.. Віра стала для мене дорожче всього на світі…

” Але такий стан триває в Печорина недовго. Його стали долати питання, навіщо це йому “гнатися за загиблим щастям”, що йому дасть остання зустріч, але найбільше він боявся, що його можуть побачити ридаючої. І Печорин вертається додому. У відносинах у людьми Печорин проявляється більш ніж “порожньою непотрібністю”.

Це й про нього Лермонтов сказав в “Думі”: “И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, И царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь кипить у крові”. Печорин сам говорить про себе: “У мені живуть два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його”. Печорин - енергійна, розумна людина, але він не може знайти застосування своєму розуму, своїм знанням. Печорин - жорстокий і байдужий егоїст, тому що він заподіює нещастя всім, з ким спілкується, і його не хвилює стан інших людей. Але Бєлінський говорив, що копіювання заборонене © 2005 він “страждаючий егоїст”, тому що він обвинувачує себе за свої вчинки, він усвідомлює свої дії, і нічого не приносить йому задоволення

Провиною всьому те суспільство, у якому з’являлися талановиті люди, але які не змогли виявити свої здатності, звернути свою енергію на добрі й потрібні справи. Реакційна критика не змогла дати належної оцінки образу Печорина. Ф. Булгарин оцінив позитивно в романі всі, крім головного героя, як би відкидаючи тим самим той нещадний вирок умовам життя російського суспільства, продуктом якого був Печорин. Характерно, що оцінка Булгарина збіглася з оцінкою Миколи I, що спочатку вирішив, що героєм буде старий служака Максим Максимыч. Коли роман був дочитаний, цар прийшов до думки, що образ Печорина - данина західної моді

Саме так у листі до імператриці оцінив Микола I роман свого геніального сучасника, якого він ненавидів. Печорин був породженням російської дійсності, не тільки героєм, але й жертвою свого часу