Як відомо, Олександр Іванович Куприн - письменник був психолог. Свої спостереження людського характеру він переніс у літературу, чим збагатив і різноманітив її. Читаючи його добутку, відчуваєш особливо тонке, глибоке й чуйне усвідомлення всього. Здається, письменник знає те, про що ти переживаєш, і намагається допомогти тобі, направляє на вірний шлях. Адже той мир, у якому ми живемо, іноді настільки забруднений неправдою, підлістю й вульгарністю, що нам часом необхідний заряд позитивної енергії, щоб протистояти засмоктуючій трясовині. Хто ж укаже нам джерело чистоти?

По-моєму, Куприн має такий талант. Він, як майстер, що шліфує камінь, відкриває в наших душах багатство, про яке ми самі не догадувалися. У своїх добутках для розкриття характерів героїв він використовує прийом психологічного аналізу, зображуючи головним персонажем людини духовно розкріпаченого, намагаючись наділити його всіма тими прекрасними якостями, які нас захоплюють у людях. Особливо ж чуйністю, розумінням до навколишнім і вимогливим, строгим відношенням ксебе.

Прикладів тому багато: інженер Бобрів, Олеся, Г. С. Жовтків. Всі вони несуть у собі те, що ми називаємо високою моральною досконалістю. Всі вони люблять безкорисливо, забуваючи себе. В оповіданні “Гранатовий браслет” Куприн з усією силою своєї майстерності розвиває ідею про теперішню любов

Він не хоче упокоритися з вульгарними, практичними поглядами на любов і шлюб, обертаючи нашу увагу на ці проблеми досить незвичайним способом, рівняючись на ідеальне почуття. Вустами генерала Аносова він говорить: “…Люди в наш час розучилися любити!

Не бачу теперішньої любові. Та й у мій час не бачив”. Що це? Виклик?

Невже ж те, що ми почуваємо, не істина? Є ж у нас спокійне помірне щастя з потрібним нам людиною. Чого ж більше? По Куприну, “Любов повинна бути трагедією

Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися”. Тільки тоді любов можна буде назвати теперішнім почуттям, до кінця щирим і моральним. Я дотепер не можу забути, яке враження зробили-на мене почуття Желткова. Як сильно він любив Віру Миколаївну, що зміг покінчити із собою!

Це ж божевілля! Люблячи княгиню Шеину “сім років безнадійною й увічливою любов’ю”,