Багато в чому типологически подібно вирішується проблема народного характеру в Е. Н. Чирикова в збірнику легенд і переказів, даних у яскравій авторській інтерпретації, - «Волзькі казки» (1916). Безсумнівна значимість для письменника образа людини з народу, що допомагає героєві-інтелігентові в усвідомленні вічних істин. Помітна й тенденція до міфологізації такого роду образів

Хоча велика російська ріка й сприймається автором насамперед як « Волга-Казкарка», хоча автор і наполягає на тому, що в легендах, переказах і казках пам’ять народна зберігає «неясні сліди древніх історичних спогадів і переживань», думаємо, містична суть волзького топоса відчувалася Е. Н. Чириковим уже тоді [3]. Це помітно в багатьох добутках збірника, - приміром, в оповіданні «Свята гора», коли побачивши легендарної гори в приволзьких пісках, за словами автора, у нього «зароїлися в голові космічні питання» [3, 60].

Мужик-Візник, переконаний у священному походженні гори, запевняє мандрівника: «Не я один уважаю, а весь народ! Може, тисячі років вона отут коштує в непорушності» [3, 61]. А далі приводиться такий діалог, що починається питанням мужика: «Так що, чи багато років від тих пор, як Христос-Те на землі був?

- Від Різдва Христова без малого дві тисячі літ

- Отож з тої пори й коштує вона отут! І нічого їй не робиться. І ще простоїть, простоїть до закінчення століть. Амінь!» [3, 61].

У контексті цього оповідання слова мужика про Святу гору сприймаються як свідчення непорушності християнського світогляду в душі народу, як відповідь письменникові-мандрівникові, упевненому в тім, що «саме чрез художні образи ми… усього легше й вірніше осягаємо й почуваємо сутність» [3, 25].

Думаємо, що по усвідомленню онтологічної значимості Волги й волзького миру в долі Росії, «Волзькі казки» Е. Н. Чирикова соотносими із глибокими шляховими нарисами-есе В. В. Розанова «Росіянин Нил» (1908).

У добутках Чирикова, пов’язаних з «волзьким миром», як уже говорилося вище, помітне тяжіння до його сакральних топосам, століттями, що притягали до себе народна увага й многообразно відбилася у фольклорних сказаннях: це озеро Светлояр, озеро Нестьяр. Об останньому мовлення ведеться в оповіданні «Храм незримий» (Прага, 1921). Носієм народно-релігійного, поетично-одухотвореного світовідчування є селянин Митрофаний, «провідник» автора-оповідача на полюванні. Цей образ, як образ безіменного мужичка з оповідання «Свята гора» і інших подібних героїв оповідань Чирикова, перебуває в одному типологічному ряді зі знаменитими тургеневскими героями з «Записок мисливця», з образом селянина-провідника на прізвисько Дріб у яскравому оповіданні И. С. Шмельова «Під небом». Мифопоетическое ядро цих образів пов’язане з найдавнішим архетипом мудреця, віщого старця. Думаємо, що це теж тема для спеціального дослідження. Тут лише помітимо, що в Чирикова «провідник» із селян стає для героя-інтелігента справжнім провідником у мир віщих сказань, древніх сакральних вірувань, що відбивають глибинну сутність російського національного характеру

Митрофаний у Чирикова - одночасно й органічна частина прекрасного природного миру - приволзьких дрімучих лісів і озер, і носій чистої й глибокої християнської віри, - недарма автор порівнює його зовнішність із іконописними зображеннями Миколи Догідника, а також згадує про праведність предка Митрофания. Останній названий у його честь і теж у міру сил своїх прагне до ідеалів «Святої Русі», - цим затверджується з у народі наступність у сприйнятті цих ідеалів

Селянин розповідає мисливцеві легенду про незримий храм в ім’я Василя Блаженного, спорудженого колись у місті Васильсурске на місці впадання у Волгу річки Сури й що стали, по переказі, невидимим щоб покарати жителів міста за маловір’я в лихий час ворожого нападу. По переказі ж, храм у баченнях був праведним людям, приміром, преподобному Макарию. Для Митрофания зовсім ясно, що «раніше людям було більше дане: багато духовними очами прозрівали, а тепер зав’язнули в гріхах: осліпли й оглухнули», і тільки, упевнений він, «коли на Русі люди отямляться й по завітах Христа стануть жити, тоді й храм знову відкриється…» [4].

Легенда про незримий храм соотносима з найвідомішою легендою про незримий град Китеже, що пішов під воду озера Светлояра в керженских лісах у Заволжя. Звичайно, Е. Н. Чириков не міг обійти її своєю увагою

У виданому вужі в Белграді в 1929-1931 гг. автобіографічному романі «Рідна домівка» кілька глав присвячено поїздці групи інтелігентів на озеро Светлояр під Іванов день, коли в народі святкується пам’ять дня приховання чудесного граду Китежа.

Безліч християнських сказань чують герої в цьому святому місці (показово, що письменник дає тут ще один устнопоети-ческий варіант сказання про храм невидимому у Василь-Містечку, тільки тепер воно пов’язане з ім’ям святого Варлаама Хутинского). Але, звичайно, у центрі уваги письменника - легенда озера Светлояра. Піднесено пише він і про надзвичайну природну красу цих місць і захоплюється красою душі свого народу, століттями хранящего невичерпну віру в Божественну Істину

Від імені інтелігенції автор міркує: « чиНе займалися ми тим, що лише квапилися відняти в народу й останню доступну йому «божественну науку», прагнучи замість «Граду Незримаго» підсунути йому криваву утопію про соціалістичний рай на землі?» [5].

Його вражає виникле там почуття позачасової єдності національного буття, що полягає саме в скріпній всі народній вірі: «Сон це або наяву?.. Минуле або казка?.. Росія ХIХ або Русь Свята ХVII ст.? (…). Усе та ж невигубна віра в Бога, усе та ж спрага правди Божией і всі ті ж шляхи шукань її - шляхи Божественні. Чрез Христа і Його Євангеліє. Усе тому ж загальний всьому народу «Град незримий»…» [5, 142].

У докторській дисертації С. В. Шешуновой справедливо доводиться, що «народна віра в існування невидимого міста породила спочатку переносні значення топоніма «Китеж», а потім символ, що перетворився в один з компонентів національного образа миру». Як можна було переконатися, Е. Н. Чириков саме в таких, онтологічних, масштабах сприймав китежскую легенду, усвідомлюючи далеко не тільки її «місцевий», волзький колорит