Олександр Ісайович Солженицин. Ще якихось двадцять років тому його ім’я заборонене було вимовляти, а сьогодні ми захоплюємося його глибоко філософськими добутками, у яких розкривається майстерність у зображенні характерів, уміння спостерігати за людьми й розуміти їх. І особливо яскраво розкривається це в оповіданні. “Матренин двір”. Чим цікавий це оповідання? Начебто б звичайне післявоєнне життя російського села. Але Солженицин знаходить ту ізюминку, що після буде повторюватися у В. Овечкина, Е. Дороша, Ф. Абрамова: відносини влади й людини, морально-духовне життя народу, боротьба за виживання в дарвінівському понятті

У центрі оповідання Олександра Ісайовича - доля сільської жінки, що проробила все життя в колгоспі не за гроші, а за “палички”. Давайте простежимо за життям цієї чудової жінки

Оповідання починається з того, що оповідач, від імені якого ведеться оповідання, Игнатич, вертається в Росію з курних, жарких степів Казахстану й поселяються в будинку Матрени Василівни. Виникає питання: хто така Матрена Василівна? Це самотня, що втратила чоловіка на фронті, що поховав шістьох дітей жінка; а “…як стала сильно боліти - і з колгоспу її відпустили”. Убогим оздобленням і єдиною прикрасою її хати були горщики й діжки з фікусами, тьмяне дзеркало так два яскравих плакати. Але в розміряних, колоритних замальовках поступово з’являється перед читачем образ не просто самотньої й знедоленої жінки, а рідкої людини з безмірно доброю душею. Незважаючи на негоди, Матрена не втратила здатності відгукуватися на чужий нестаток. Жодна оранка в селі не обходилася без її. Разом з іншими жінками впрягалася вона в соху й тягла неї на собі

Жодній родичці, близьк або далекої, не могла Матрена відмовити в допомозі, залишаючи свої невідкладні справи. Нічого, по суті, не маючи, ця жінка вміє віддавати. Однак яка плата за її добро? Для єдиної кози Матрена не може зібрати сіна: “…у полотна - не скоси”, “у лісі косити немає”, “…у колгоспі мені не велять”. А як нескінченно довго й завзято переборювала ця жінка неблизький шлях до сільради, клопочучи про пенсію. Але ще гостріше була проблема з паливом: “Не давали торфу жителям, а тільки везли начальству так хто при начальстві”. От і доводилося бідним сільським жінкам збиратися по нескольку людина для сміливості й носити торф тайкома в мішках. І ця страшна дійсність лякає читача, насторожує: “Невже Матрена Василівна завжди так жила: крала торф, впрягалася в соху, оббивала пороги в сільраді?”

У другій частині оповідання ми довідаємося про молодість героїні. Уже замолоду доля круто обійшлася з Матреной: не дочекалася вона свого улюбленого, Фаддея, що пропали на війні без звістки, а смерть матері Фаддея, сватовство його молодшого брата як би зумовили її долю. І вона зважилася ввійти в будинок, де вже назавжди оселилася її душа. Як би ища виправдання, Матрена говорить: “Мати в них умерла… Рук у них не вистачало”. Але жорстоке життя повертає Фаддея, що вимовив те, що буде луною звучати в серце героїні все життя: “…якщо б те не брат мій рідний - я б вас порубав обох”.

От такий була одна-єдина любов Матрени Василівни. Але був ще тот один день, коли всі показали своє відношення до цієї праведного, на мій погляд, жінці

Повернення Фаддея нагадало Матрене про прекрасне минуле. Скільки років її серце гріло спаленіле один раз і не погасле почуття! А Фаддей? Ніщо не здригнулося в ньому побачивши мертвої Матрени. Відразу після похорону він піклувався тільки про розділ її майна й заспокоївся тільки тоді, коли перевіз до себе додому на санках доставшиеся йому сарай і забір. А зовиця як про неї озивається: “…і нечистоплотна була, і за обзаводком не гналася, і не дбайлива; … і дурна, допомагала чужим безкоштовно…”. А по-моєму, це не дурість, а блага справа. Хіба багато хто з нас могли б допомогти чужим людям “безкоштовно”? А вона могла, тому що Матрена “не схожа на інших”, “неабияка”, “особлива”. Але точніше всіх виразився сам письменник: “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село, ні місто, ні вся земля наша…”.

Багато добутків сучасної російської літератури мені не подобаються через відсутність яких-небудь художньо-творчих початків. У наш час оповідання, поема або роман найчастіше є результатом бурхливої фантазії, хворого уяви або перекрученого сприйняття миру (хто має подання про «платоновском» Друге пришестя, мене зрозуміє й, сподіваюся, підтримає). Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їхнє неприйняття сучасної дійсності й відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід ктворчеству.

Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше вертається до джерел, нехай повільним, але твердим і впевненим кроком (відновлення храмів, прийняття релігії).

Читаючи класикові, я знаходжу для себе багато цікавого. Адже на початку життєвого шляху людині не завжди вдається зустріти того, хто став би кращим другом і порадником, тому одним з головних учителів кожного з нас є книга. А чому навчить нас сучасна література?

Зізнайтеся, що про першу любов ви довідалися не від Солженицина, а від Тургенєва або Пушкіна («Перша любов», «Євгеній Онєгін»), про відродження душі людської - від Достоєвського («Злочин і покарання»), а про розмаїтість і чудності людського мислення - все-таки від Гоголя («Мертві душі»). Треба відзначити, що класичний добуток завжди несе в собі частку оптимізму. Навіть в «Злочині й покаранні», де мова йде про страшну провину - убивстві - і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не загублений для суспільства. Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, достоїнство

Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицина. Для цього я пропоную проаналізувати одне з його оповідань - «Матренин двір», у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення кжизни.

Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам’ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося «загубитися» де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокойненько, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж особливих не було. Йому підшукали «підходящий будиночок», у якому, за його словами, «його жереб був - оселитися».

Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тої щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку - Матрене. Він поважав і розумів її, як вона є: більша, нещадна, м’яка, неохайна й все-таки чимсь мила й рідна. Нещасна втратила всіх своїх дітей, улюбленого, «загубивши» свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як «церковна мишка», хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор - бескористность. Не через гроші копала стара Матрена картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кирочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка

Pages: 1 2