Зимові канікули я провів у селі Снежковое. Там живуть родичі мого батька, які запросили нас у гості. У цьому селі я неодноразово бував улітку, а от узимку - уперше. Коли ми приїхали сюди зараз, я навіть розгубився: я не довідався знайомого села. Улітку воно потопає в зелені. Дерева начебто тіснять будинку. Зараз ріденькі крони дерев не могли сховати від допитливих очей будинку. Вулиці здавалися більше широкими, над дахами клубочились димки. Зима була малосніжної, і сіло здавалося сумовитим

- Нічого, ти ще побачиш, як снежковцы можуть веселитися, - сказала тітка Ганна

Був переддень Різдва, і на вулицях зустрічалися молоді люди, одягнені в стародавні українські костюми. Звучав баян, люди співали, сміялися й ходили від двору до двору. Хазяї гостинно запрошували їх увійти вдом.

Я розумів, що чую народні пісні, щедривки, колядки

- На нашій вулиці, - сказав дід Василь, - живе сама стара жителька

села - Катерина Гнатівна Твердохлеб. Їй сто років. Уявляєш, скільки старих пісень вона знає? Саме Катерина Гнатівна допомогла зберегти все це фольклорне багатство

Багато років Катерина Гнатівна Твердохлеб вирощувала в місцевому господарстві цукровий буряк, працювала на тваринницькій фермі. Вона має високу нагороду - їй привласнили звання Героя Соціалістичної Роботи

Тим увечері я слухав, як співає Катерина Гнатівна. Це була невисока худа жінка, з живими блискучими очами, з натрудженими більшими руками, - здавалося, вони й дотепер не втратили своєї сили. Неймовірно, але Катерина Гнатівна, незважаючи на свій поважний вік, всю роботу в будинку робить сама

А яка в неї гарна душа, розповіли самі пісні, які вона співала тим увечері. Це були пісні тих жителів Снежкового, які закладали в цьому селі перші будинки, ішли на війну, відновлювали село. Як звичайно хліб називають духом будинку. Я б додав, що й пісня є душею будинку. А душею цілого села є такі люди, як Катерина Гнатівна Твердохлеб. І віриться: поки живуть ці пісні, буде жити й українське сіло