Щодо питання про час і місце хрещення князя Володимира є кілька версій. Відповідно до загальноприйнятої думки, князь прийняв хрещення в 988 р. у Корсуні (грецький Херсонес у Криму), за другою версією князь Володимир хрестився в 987 р. у Києві, а по третьої - в 987 р. у Василеве (недалеко від Києва, тепер - м. Васильків).

Прийнявши християнську православну віру, князь Володимир зважився "звернути всю землю в християнство". Він привіз у Київ грецьких і южнославянских священиків. Насамперед були хрещені сини Володимира й багато бояр, а потім у призначений день відбулося масове хрещення киян у місця впадання в Дніпро ріки Почайны. Ця важлива подія свершилось відповідно до літописної хронології, прийнятої більшістю послідовників, в 988 р., на думку інших в 989 - 990 р.

Слідом за Києвом християнство стало насаджуватися в інших землях Київської Русі.

Ідоли старих богів спалювалися або скидалися в ріки. На їхніх місцях почали будуватися християнські церкви. За словами літописця. Владимир "початий ставити по градам церкви й попи й люди на хрещення проводили по всім градам і селах".

По переказі, мешканці південних і західних міст Русі, часто общавшиеся з іновірцями, поставилися до хрещення спокійно. На сході ж і півночі релігійні нововведення зустріли певний опір. Збунтувалися в 991 р. новгородцы проти присланого єпископа Иокима; відмовилися впустити в місто священиків жителі Мурома. Подібні конфлікти виникали й у деяких інших містах.

Таким чином, при князі Володимирі наприкінці X в. християнство стало державною релігією Давньоруської держави. Однак пройшло більше сторіччя, перш ніж християнство міцно затвердилося на Русі.

Нова релігія не могла відразу витиснути всі язичеські вірування. Жителі давньоруських міст і сіл найчастіше сполучали свої колишні подання про світ з елементами християнського світогляду. Це двовірство переборювалося зусиллями багатьох поколінь священиків протягом десятиліть і навіть століть.

У результаті прихильності народу до старих язичеських вірувань православ’я на Русі трохи видозмінилося, придбало помітний національний колорит, виявилося несхожим на візантійське.

Особливо це виявилося у святково-обрядовій сфері. Християнські свята сполучилися з язичеськими. Так, свято народження Христа поступово злився зі слов’янським зимовим багатоденним святом Святок; Трійця - із семиком, що отмечались після весняних польових робіт; Вербна неділя - з очисними обрядами вигнання хвороб і злих парфумів; народження Іоанна Предтечи - з літнім святом Івана-Купалы й т. буд.

Риси багатьох язичеських богів були перенесені на персонажі християнської віри. Образ Перуна злився з фігурою Іллі Пророка. Волосся - зі святим Власием, інші язичеські боги й парфуми також перетворювалися у святих, догідників, пророків.

Придя на Русь, християнство поступово видозмінювалося й під впливом боротьби державних і церковних ієрархів за створення самостійної церковної організації.

Значення прийняття християнства на Русі.

Введення християнства на Русі мало більші наслідки й значення для подальшого розвитку Давньоруської держави. Християнство вплинуло на подальший політичний розвиток Русі. Київський князь і його оточення одержали надійну ідейну основу для зміцнення зв’язків між різними частинами своєї країни. Церква принесла невідому слов’янам-язичникам ідею богоустановленной влади, її богоподобия й обожнювання, що сприяло підтримці й зміцненню верховної князівської влади.

Хрещення зміцнило зв’язку Русі з іншими (у першу чергу з європейськими) країнами. Не випадково традиційними стали династичні шлюби київських князів із правителями європейських держав. Зміцніли економічні контакти із заморськими країнами: росіяни купці там більше не вважалися "варварами", а були шановними одновірцями.

Православ’я вплинуло й на побут російського народу. Змінилися сімейні відносини: був покладений кінець традиції багатоженства, що змінило положення жінки в родині. Церква повела боротьбу зі звичаєм кревної помсти. Прийняття християнства сприяло й культурному розвитку країни. З богослужбовими книгами прийшла на Русь слов’янська писемність. Старослов’янська мова, на якому були написані ці книги, став на Русі основою для створення власної літературної мови й писемності.

Після хрещення стали з’являтися на Русі школи, бібліотеки. У православних монастирях зародилося літописання, що зберегло для нас важливі події минулого.

Християнство вплинуло й на розвиток архітектури й образотворчого мистецтва. Перші храми будувалися й прикрашалися фресками й мозаїкою по візантійському зразку грецькими майстрами. Пізніше з’явилися й свої російські майстри. Русь прилучалася до традицій візантійського мистецтва, розвивала їх. Таким чином, формувалася своя національна художня культура.

Російська митрополія в київський період.

Після того, як наприкінці X в. християнство стає державною релігією на Русі, формується церковна організація. При хрещенні Русі канонічний статус Російської православної церкви був визначений як митрополія константинопольського патріархату. Грецька церква дала Російський православної церкви всю схему пристрою, що у процесі розвитку Російської держави поступово змінювалася. Вся територія російської митрополії була розділена на єпархії. При Володимирі на Русі було засновано 8, а вчасно монголо-татарської навали число єпархій виросло до 15.

Митрополит - глава Російської православної церкви призначався константинопольським патріархом. Так, із числа 20 митрополитів до монгольського періоду лише два не були присвячені в сан Константинополем. Більшість перших митрополитів і по національності були греками.

Недолік інформації в джерелах породив суперечки по питанню про характер церковно-ієрархічної залежності Русі від візантійського патріарха. Деякі дослідники прийняття Руссю візантійського варіанта православ’я трактують як політичну залежність російської церкви від константинопольської. Інші звертають увагу на те, що, незважаючи на юридичну залежність від Константинополя, Російська православна церква практично мала права церковної автономії. Константинопольський патріарх, як правило, не втручався у внутрішні справи російської митрополії.

У цілому слід зазначити, що взаємини росіянці й візантійської церков були складними й далеко не однозначними. Російські князі із самого початку прагнули протистояти домаганням константинопольських патріархів, робили спроби до обрання й поставляння митрополита із числа російських кандидатів без попереднього узгодження із Царьградом. Уже в князювання Ярослава Мудрого, у середині XI в. (Русь у цей час перебувала в стані війни з Візантією), був поставлений на чолі церкви перший російський митрополит - Илларион - людина високоосвічений, автор знаменитого добутку давньоруської літератури - "Слово про закон і благодать".

Другий випадок обрання й поставляння на Русь митрополита з росіян мав місце в 1147 р. А в 1164 р. великий князь Ростислав Мстиславович повернув назад митрополита Іоанна, присланого патріархом без його волі. І багатьох праць коштувало константинопольському імператорові переконати князя прийняти Іоанна.

У цілому вся система церковної юрисдикції согласовывалась із нормами давньоруського права. Керівництвом до діяльності церковних адміністраторів служив збірник церковних законів, так звана "Кормчая книга" - переклад із грецького Номоканона з додаваннями, витягнутими із законодавчих збірників візантійських імператорів. Крім того, росіяни князі (починаючи з Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого) давали церкви свої "устави", у яких визначалися її права, привілеї, доходи.

Хрещення Русі й складання церковної організації порушили питання про взаємини церковної й державної влади. Разом із православ’ям з Візантії на російський ґрунт були перенесені подання про єдність царства й священства, коли монарх визнавався не тільки главою світської влади, але й вершителем волі бога на землі, а, отже, міг і повинен був втручатися в справи церковні.

Вплив візантійських традицій, а також той факт, що християнство на Русі було уведено з ініціативи князівської (державної) влади, привело до того, що давньоруські князі із самого початку втручаються в церковні справи.

Князі прагнули впливати не тільки на призначення митрополитів. Звичайно за згодою князів митрополитами поставлялися єпископи. У літописах чимало вказівок на те, що при призначенні або зсуві єпископів воля князів ураховувалася не в останню чергу.

Князівська світська влада в Давньоруській державі піклувалася про підготовку свого духівництва як вищого, так і нижчого (відкриття шкіл Володимиром Святославовичем і Ярославом Мудрим), а також про матеріальне забезпечення церкви.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Богородская О. Е, Будник Г. А. про хрещення Русі . З'явився готовий твір.