Я звернувся до теми, присвяченої творчості Чехова, тому що це один з улюблених моїх письменників-класиків. Особистість Чехова вражає сполученням щиросердечної легкості, інтелігентності, шляхетності із силою волі, мужністю. Головну роль у житті письменника, у формуванні його світогляду грав завзяту, систематичну працю, якою була заповнена все його життя. Антон Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 Павлович Чехов прийшов у літературу в 80-е роки XIX століття. Вони ввійшли в історію Росії як епоха безвременья.

Політична реакція, скориставшись убивством Олександра II і замахом на Олександра III, установила терористичний режим у країні. На поверхні політичного життя все здавалося сонним, байдужим, похмурим і безнадійним. У цей час у російській літературі й з’явився могутній талант - А. П. Чехов, що став творцем маленького оповідання, що увібрав у себе й повість, і роман, довівши тим самим непохитність чеховського афоризму: “стислість - сестра таланта” .

У своїх невеликих оповіданнях Чехов ставив більші проблеми сучасності, глибоко досліджував життєві явища, оголюючи причини соціального безладдя; Чехов з болем бачив, що в умовах реакції російська інтелігенція відкрито пішла на розрив з ідеалами прогресу й демократії. Еталоном суспільного поводження стали бездуховність, песимізм, часом пряма зрада ідеалам добра, що відбило загальну кризу дворянсько-буржуазної культури. Чехів не був пов’язаний із пролетарським рухом, що зароджується, але, передчуваючи корінну перебудову всіх форм громадського життя, письменник виступав проти відсталості, застою, рішуче заперечував існуючий порядок

“Його ворогом була пош лость, він все життя боровся з нею… Ніхто до нього не вмів так нещадно й правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини” (М. Горький). Сите міщанське щастя викликало в Чехова роздратування, він страждав тому, що в сонному одурі обивательщини знищувалася краса людських відносин. Звідси туга письменника по теперішньої, духовно значимої життя, повної праці й творчості. У цьому почутті, мабуть, весь Чехов з його затаєним стражданням, нещадним викриттям вульгарності, активним захистом здорових, діяльних початків людського життя

Осуду духовного застою, злиденності обивательського життя, власницького щастя присвячена “Маленька трагедія”, що включає оповідання “Людин у футлярі”, “Аґрус”, “Про любов”. Герої цих оповідань відмовляються від суспільних ідеалів, а це спричиняє і їхнє моральне падіння. На прикладі Беликова (“Людина у футлярі”) Чехов показує, що із середовища інтелігенції, байдуж і пасивної, нерідко виходили й переконані захисники мракобісся. На думку письменника, це закономірно: хто не бореться за нове, за справедливість, той рано або пізно виявляється ревнителем віджилого, відсталого. В образі Беликова Чехов дав символічний тип людини, що сам усього боїться й тримає в страху всіх навколишніх

Класичною формулою боягузтва стали беликовские слова: “Як би чого не вийшло?” Буркин, що розповів про вчителя Беликове, відзначає: “Під впливом таких людей, як Беликов, за останні десять - п’ятнадцять років у нашім місті стали боятися всього. Боятися голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, боятися допомагати бедным, учити грамоті”.

И в цьому була небезпека Беликовых для суспільства: вони душили все живе, втілюючи відсталість, прагнення зупинити життя, обплутавши її павутиною міщанства. Духовним братом Беликова ми сприймаємо героя оповідання “Аґрус” Миколи Івановича Чимшу-Гималайско-Го, всі життєві помисли якого звелися до придбання садиби з аґрусом. Ця садиба, власницькі інтереси стали для нього своєрідним футляром, яким він відгородився від навколишнього світу.. На шляху до втілення своєї “блакитної мрії” Микола Іванович розгубив все людське, оскотинился, навіть зовнішність його змінилася: “постарів, розжирів, обрюзг; щоки, ніс і губи тягнуться вперед - того й дивися хрокне в ковдру”.

Ставши власником маєтку, колишній роботяга-чиновник перетворився в теперішнього пана, що говорить важливим тоном, “точно міністр”. І погляди, і висловлення його стали реакційними, начебто такого: “Утворення необхідно, але для народу воно передчасно”. Іван Іванович, розповідаючи про брата те із глузуванням, то з тугою й гнівом, звертається до молодого покоління: “Поки молоді, сильні, бадьорі, не утомлюйтеся робити добро

Якщо в житті є зміст і ціль, те зміст цей до мети зовсім не в нашім щасті, а в чомусь більше розумному й великому. Робіть добро!” Ще одному аспекту теми духовного збідніння російської інтелігенції 80- 90-х років присвячене оповідання “Про любов”. У ньому Чехов оповідає про розбите щастя, про те, як загинула тиха, смутна любов, та й все життя милого, інтелігентної людини, погрязшего в дрібних господарських турботах. Алехин духовно гине сам і мимоволі губить життя улюбленої жінки

Своєю “маленькою трилогією” Чехов підводить читача до неминучого висновку, що прозвучали в словах Івана Івановича: “Бачити й чути, як брешуть… і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш цю неправду: зносити образи, приниження, не сміти відкрито заявити, що ти на стороні чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, через теплий кут… - ні, більше жити так неможливо”. В оповіданні “Ионыч”, що близький по тематиці до “маленької трилогії”, Чехов розкриває суспільні причини духовного збідніння значної частини інтелігенції Росії в 90-е роки

Герой оповідання - Дмитро Ионыч Старців, земський лікар, що мріє чесно служити людям. Милий і приємного парубків, він ненавидить обивательщину. Але, оселившись у місті, де самі інтелігентні й утворені люди виявляються дрібних, обмеженими, Старців не знайшов у собі сил протистояти застою, відсталості, міщанству. Все оповідання письменник розгортає так, щоб показати, як постійно випорожнюється душа Старцева, що перетворюється з інтелігента в обивателя. Пристрасть до збагачення витиснула інтерес до людей, професії, почуття до Катерини Іванівні Туркиной.

Так завершився процес перетворення недурної людини в довольствующегося тьмяним, повсякденною життям. Винувате середовище, у якій немає місця жвавим інтересам, але винуватий і сам герой, що не зумів протистояти обивательському оточенню. Були наприкінці XIX століття прогресивно настроєні люди в Росії, починали боротьбу за інше, нове життя, але Старців далекий від цих людей, у нього не виявилося хоч скільки-небудь високої мети в житті, так він неї й не шукав. В оповіданнях “Капітанський мундир”, “Хамелеон”, “Унтер Пришибеев”, “Товста й тонкий”, “Смерть чиновника” і ін.. гостро пролунала критика самодержавно-поліцейського режиму. У них створені образи великого соціального узагальнення

Унтер Пришибеев став символом нахабного, тупого самовдоволення, неуцтва, грубого й зарозумілого втручання в чужі справи, прагнення знищити, “припинити” все живе, вільне. Пришибеев - шпигун і жандарм - не терпить скупчення “різного роду людей”; він втілив у собі поліцейську тупість, став символом реакційних сил часу, коли душився всякий прояв волі. Значне місце в оповіданнях Чехова займає тема пристосовництва, хамелеонства

Звернемося до оповідання “Хамелеон”. Герой його, поліцейський наглядач Очумелов, - втілення готовності плазувати перед вищими й помыкать нижчими, падлючити, вислужуватися. І Хрюкин, і юрба обивателів теж поводяться по-хамелеонски, міняючи своє поводження залежно від обставин. От оповідання “Товстий і тонкий”.

Випадково зустрічаються на вокзалі друзі дитинства. Принижений чиновник, “тонкий” Порфирій, як тільки довідається, що його старий гімназичний друг Миша дослужився до таємного радника, має дві зірки, “раптом сполотнів, скам’янів”. Він починає лабузнитися, принижуватися, догоджати

Автор їдко висміює його. В 1892 році Чехов написав оповідання “Палата № 6”. Тяжке враження робить початок оповідання: “У лікарняному дворі коштує невеликий флігель, оточений цілим лісом реп’яха, кропиви й диких конопель…”. Ми знайомимося з мешканцями палати № 6, і тяжке враження підсилюється. Перед нами душевнохворі, сторож Микита, тупа й безглузда людина

Хворі схожі на арештантів, лікарня - на в’язницю, де переплуталося всі, де важко відрізнити нормального від божевільного. Єдина людина тут, здатний здраво “мислити, душевнохворий Громов. Життя серед нормальних людей звела його з розуму. У нього манія переслідування, йому постійно здається, що його посадять у в’язницю. І він попадає в цю в’язницю - палату № 6, де хворих не лікують, а мучать, де життя страшнее, чим у пеклі. Сидячи за великими ґратами, нестерпно страждаючи, він не перестає протестувати, обурюватися, вірити, що коли-небудь правда восторжествує

Інша психологія, інші погляди в доктора Ратину. Він вселяє Громову: “При всякій обстановці ви можете знаходити заспокоєння в самому собі”. Він не втручався в справи довіреної йому лікарні, не намагається поліпшити положення хворих

Pages: 1 2