Архіваріус Линдгорст — пересічний чиновник, нічим не примітний бюргер — виявляється в той же час могутнім чарівником, володарем царства Саламандр, а бедний студент-невдаха, неуважний мрійник Ансельм, у якого все валиться нз рук і навіть бутерброд норовить упасти маслом униз, після багатьох митарств одержує в дружин Серпентину, дочка архіваріуса Линдгорста, і переноситься с їй у царство краси й поезії - Атлантиду («Золотий горщик»).

Через того що видимість не збігається із сутністю, мнимі достоїнства й гадані чесноти видаються за справжні. Матеріальні й духовні блага роблять щасливими не тих, хто їх створює, а тих, хто ними володіє. Маленький виродок Цахес завдяки трьом золотим волоскам, посадженим йому на тім’я феєю-покровителькою, може без праці привласнювати собі чужі здатності й заслуги, чужа праця й навіть чужа любов. Поет читає свої вірші, але аплодують Цахесу; красуня Кандида любить студента Бальтазара, але, побачивши Цахеса, переносить на нього свої почуття. Злісний карлик стає першим міністром і поселяється в розкішному палаці, поки, нарешті, один добрий чарівник не відкриває Баль-тазару секрету трьох золотих волосків. Коштувало їх вирвати й спалити, як миттю зникла мара: Цахес став перед усіма в щирому світлі - як дурний, жадібний, безсердечний виродок. Губиться оманна видимість, залишається мерзенна сутність

Але при цьому сатирична буфонада розігрується не в тридесятому царстві, а в столиці «справжнього» німецького князівства, яким править за допомогою всяких пройдисвітів і шарлатанів «ясновельможний» князь Пафнутій, що віддав наказ із таке-те числа ввести у своїй країні «освіта» і вигнати з держави всіх людей «небезпечного напряму думок».

«Крихта Цахес, по прозванню Цимнобер» (1819), «Золотий горщик» (1814) і інші казкові повісті Гофмана («Королівська наречена», «Володар бліх», «Принцеса Брамбилла») написані для дорослих, але доступні дітям середнього й старшого віку. Правда, юні читачі навряд чи зможуть осягти соціальні й філософські ідеї автора, виражені до того ж иносказательно й у гротескній манері, але зате будуть вознаграждени вигадливою фабулою, оцінять дотепність і моральний зміст цих чарівних казок, де герої долають зло в сполучнику із чарівними силами. У щасливих кінцівках Гофмана, як і в народних казках, залишається віра в торжество добра й справедливості. Залишається те, що Вільгельм Гримм називав «перспективою нескінченної радості».

Яскравіше всього цю світлу сторону гофманозского творчості розкривають казки, написані спеціально для дітей. Найкраща - «Лускунчик і мишачий король» (1816). Не задовольняючись звичайним для нього сплетенням буйної фантазії з буденним побутом, Гофман цього разу прибігає до хитромудрої композиції, що обрамляє: повсякденне життя (у зачині й фіналі) і вторгнення казки в казку. Усередині казкової повісті розгортається ще одна казка - про принцесу Пирлипит і злий Мишильде. Мир ожилих ляльок живе за своїми законами, а тим часом Лускунчика, що змайстрував, хрещений Дроссельмейер втручається у війну іграшок з мишами, немов підтверджуючи дією, що мрії маленької Марі не просто «довгий прекрасний сон», як запевняла її мати, а теперішнє життя. Чудодій Дроссельмейер вільно переходить із реальності в ляльковий мир, а потворний Лускунчик, якого полюбила Марі, обертається «принцом» і відвозить її в золотий кареті

За мотивами «Лускунчика» П. И. Чайковський створив однойменний балет (1892). Поряд із цією найвідомішою казкою видаються для дитячого читання оповідання «Майстер Мартин-бондар і його подмастерья» (1818) і «Майстер Иоганн Вахт» (1823), що займають у творчості Гофмана особливе місце. Дія переноситься в пізніше середньовіччя. Письменник малює соковитими фарбами чесне, трудове життя німецьких цехових майстрів, для яких «мистецтво й ремесло йшли рука об руку в шляхетному змаганні». Побут і вдачі середньовічних городян письменник-романтик безумовно ідеалізує, протиставляючи їхньому тьмяному життю-буттю німецьких бюргерів свого часу, що втратили старі добрі традиції ремесла-мистецтва. Проте ці поетичні оповідання про середньовічних ремісників мають і пізнавальний інтерес