Берг (Штернберг) Михайло Юрійович (р. 1952) - прозаїк, есеїст, публіцист, літературний критик (друкується й під псевдонімом Ивор Северін). Один із провідних представників альтернативної культури s Петербурзі. З 1990 р. - головний редактор журналу “Вісник нової літератури” Автор семи романів, із числа яких на батьківщині опубліковані чотири: “Між рядків, або Читаючи мемории, а може, просто Василь Васильович”, “Вічний жид”, “Ріс і я”, “Момемури” (під псевдонімом Зиґмунд Ханселик, Ивор Северін), а також есе “Замітки на менжетах”, “Новий жанр”, “Через Лету й назад”, “Мотузкові сходи”.

Берга цікавить відбиття минулого в сучасній культурній і масовій свідомості, процес взаємовпливу культур, проблема “Росія й Захід” Добутку письменника виткані з перекодованих міфів, літературні цитації, кліше масової культури, з яких вибудовується нова художня реальність. Принцип “подвійного листа”веде до появи нових жанрових форм

Як і “Палисандрия” Сашка Соколова, творчість Михайла Берга 80-х рр. відбиває поворот російської постмодерністської літератури до культурфилософской проблематики, своєрідно переломлює положення постфрейдизма й концепції постсовременности. Самий значний добуток письменника - роман “Ріс і я” (1986), у центрі якого - доля Росії й росіянці культури

Роман “Ріс і я” створений на стику літератури й літературознавства, причому саме літературознавчий принцип організації різнорідного матеріалу грає провідну структурно-композиційну роль. Берг імітує літературознавче дослідження. У добутку використані такі його елементи, як біографічні й бібліографічні довідки, посилання на ті або інші джерела, цитування робіт інших авторів, критичний коментар, внесення всіляких виправлень і доповнень, опис раритетних видань і т.д. Крім того, у літературознавчу нібито монографію включені художні тексти письменника, якому присвячене дослідження, - прозаїчні й віршовані, що як би засвідчують дійсність цієї (насправді вигаданої) фігури*. Перед нами нібито друге видання нашумілої книги, причому парадокс полягає в тім, що, аттестуемая її автором-літературознавцем Ф. Эрскиним як “суха й наукова праця”*, читачами й критиками книга, виявляється, віднесена до розряду белетристики й навіть визнана гідною Пулитцеровской премії. Таким чином, передмова відразу ж набудовує читача на те, що він має справу з текстом (а не з реальністю самого життя, укладеної в тексті), причому текстом незвичайним, що сполучає в собі художній і науковий дискурси; до того ж, як переконується читач, останній використається в пародійному плані, виконуючи невластиві йому эстетические функції

Уже починаючи з першого ляпа в мовленні автора представляє книги, що: “суха й наукова праця”, у якому конструкція перерахування заміняється іронічним уравниванием разнопорядкових явищ, - і до самого кінця Берг організує оповідання як пародію на цікаву в багатьох відносинах, але далеку від науковості у власному розумінні слова й навіть курйозну літературознавчу монографію. Письменник продовжує лінію Володимира Набокова як автора роману “Блідий вогонь” (1969), де в традиціях ігрової літератури з’єднані літературний і літературознавчий дискурси, що утворять єдине пародийно-абсурдистское ціле. Подібно Набокову, Берг містифікує читача, вступає з ним у невимушені ігрові відносини, запрошуючи до творчої співучасті у власні вимислах-міркуваннях

Гра припускає перехід в інший життєвий вимір, що де панують у суспільстві стереотипи поводження недійсні, життя режиссируется за законами театрально-циркового/карнавального мистецтва, включаючи його пародіювання. Прикладом можуть служити екстравагантні витівки Ювачёва-Хармса, про які мова йде в добутку: “Коли він почав роздягатися перед вхідними дверима колишньої баронеси Врангель, всі “завмерли, але в нього під одним костюмом виявився інший. Те, що він із серйозною особою міг вийти у вікно усередині розмови, щоб повернутися по карнизі в інше, було непогано, але коли він на зупинці омнібуса, відвернувшись, став мочитися на стіну, забризкуючи штиблети, чарівництво виявилося качкою: у руках він стискав гумову грушу”. У цьому й подібні йому описах виявляються такі якості гри, як “спрямованість не на наявне буття себе й предмета, а на можливе, довільність як здатність до оволодіння, переосмисленню не тільки своїх емоцій і спонукань, але й зовнішніх форм, еталонів, зразків…” 49, с. 82. Через гру досягається розкріпачення особистості, відсторонення, погляд на себе з боку, здійснюється розхитування сковуючої людини соціокультурних і психологічних установок

Ексцентричні ігри обэриутов протиставляються в романі прагматично-розважливим політичним “іграм” Сталіна. Останні серйозні, корисливі і являють собою не що інше, як політичні спекуляції, спрямовані в остаточному підсумку на покріпачення особистості й суспільства. Гра у власному розумінні слова - “вільна активність, що коштує усвідомлено поза “звичайною” життя й не “серйозна”, але жагуче й сильно займає гравця. Ця активність не пов’язана з матеріальними інтересами, безкорислива. Вона протікає усередині власних просторових і тимчасових границь відповідно до певних правил”. Більше деталізоване подання про це дає опис гри героїв у таємне суспільство диваків, парадоксалістів, циніків, приналежність до якого, незважаючи на його внеполитический характер, стає в романі причиною арешту Инторенцо і Ювачева.

Розгляд гри як явища культури допомагає краще зрозуміти эстетическую природу роману “Ріс і я”, тому що принцип гри пронизує всі рівні добутку. Це й гра із читачем, якому пропонується ряд культурфилософских, психоаналітичних, філологічних загадок у формі художніх текстів; і гра автора з текстом, що демонструє різні сторони письменницького дарування Берга й “як якби написаним різними людьми; і гра з різними культурними знаками ( щопопадають у новий контекст, що переосмислюють, завдяки чому відбувається їхнє перекодування), з культурним простором, до якого відсилають численні цитації; і гра з мовою й стилем, здійснювана у дусі постмодерністських новацій

Пародійний характер цитування спрямований проти обивательського зниження неабиякого, романтичного, ідеального до власного рівня й, крім того, з несподіваної сторони розкриває конфлікт між особистістю, що випередила свій час, що ится й не знаходить застосування своїм силам і здатностям, і відсталим, безликою середовищем. В ігровому ключі - як результат поліцейського розшуку - представлені в оповіданні вишукування, що підтверджують типовість образа “зайвої людини”. Перед нами нібито різні земні втілення однієї й тієї ж монади. Насправді це не змінюється, по великому рахунку, дійсність із десятиліття в десятиліття, зі століття в століття відтворює той самий людський тип

“Лист із минулого” стає в Берга ключем до розуміння образа Олександра Инторенцо як “зайвої людини” епохи. Даний образ є гібридним, варіативним, мерехтливим і може розглядатися як постмодерністська культурологема російського неофіційного письменника

Pages: 1 2