Літературні джерела образу скупого лицаря досить великі. Це перш за все щіток Шекспіра і Гарпагон Мольєра, а також прототип останнього - Гарпаг Плавта. У ряді інших прообразів зазвичай називають Варраве («Мальтійська єврей» К. Марло, бл. 1S92), багатьох скнар в комедіях Гольдоні, варіації мольєрівського Гарпагона в п’єсах Жюста і Детуша, скупих в романах В. Скотта (Двайнінг та ін), героя трагедії Г. Мільмана «Фаціо» (1818), а також головного персонажа новели Гофмана « Майорат »(1817), що примітно, скупого барона, що живе в сторожовій вежі лицарського замку. До загальномовному фону пушкінського образу можна віднести комедію А. П. Сумарокова «лихвар» (1760-і рр..), Оперу «Скупий» (п’єса Я. Б. Княжніна, музика В. А. Пашкевича, бл. 1782).

Порівнюючи два образи скупого, Гарпагона і Шейлока, Пушкін зазначав, що «у Мольєра Скупий скупий - і лише; у Шекспіра скупий, тямущий, мстивий, чадолюбство, дотепний». Ця характеристика значима для розуміння пушкінського Б., в портреті якого поєдналися різноманітні риси. Його безмежна скупість, жорстокість (розповідь про бідну вдову, що простояла півдня на колінах, благаючи простити чоловіків борг), мстивість щодо сина, їм обмовленого перед Герцогом, поєднуються з почуттям лицарського гідності, гордістю та відвагою. У розмові з Герцогом Б. виявляє готовність у разі війни «старий меч рукою тремтячою оголити». Проте увагу Пушкіна займає не вдачу скупого, представлений у парадоксальних зчепленнях з іншими властивостями характеру. У своїй трагедії поет розглядає колізію двох соціальних укладів і двох відповідних світоглядів - феодального і буржуазного. Характер Б. - відображення цієї колізії. Поборник лицарських традицій, дотримується кодекс лицарської честі, Б. тим часом промишляє лихварством, самим огидним в середні століття заняттям, за яке християн відлучали від церкви. Готовий вірно служити своєму Герцогу, Б. тим не менш служить іншій кумиру - грошей:

І як же служить? як алжирський раб,

Як пес ланцюгової

Тим і жахливий століття, жахливі його серця, що лицарі стали позичати гроші під відсотки, заплямувавши свою честь настільки брудним ремеслом. Проте парадокс Б., по вірному спостереження С. Б. Рассадін, полягає в тому, що гроші потрібні йому для досягнення цілей істинно лицарських. Це свобода, незалежність, свідомість власної могутності («Я царюю!”) і влади («Мені все слухняно, я ж - нічому»). Гроші дають Б. те, що Фауст придбав, уклавши угоду з дияволом, - вони, нехай ілюзорно, повертають молодість, дозволяють випробувати любовний жар, майже еротичне збудження. Помилка Б. (цей неодмінний елемент у розвитку трагедійного характеру) полягає в тому, що він, взявши на озброєння прийоми «жахливого століття», не передбачив можливість зворотного їх застосування, до нього самого. Б. вмирає, вражений нерицарскім вчинком сина, прилюдно звинуватив батька в брехні; але останні його слова: «Де ключі?» - Належать не лицарю, а лихвареві.