Над руїнами старовини мандрівник розмірковує про тлінність усього земного. Із сумом згадує історичні події, що несли злидні, бідування і позначились на народних звичаях. Із захопленням згадує він епізоди патріотичної боротьби народів, що відстоювали свою свободу. “Хто прагне волі — той сам кайдани рве”, — стверджує він. Відзначаючи велич класичної епохи в історії Греції, мандрівник співчутливо говорить про трагедію грецького народу в умовах турецького поневолення.

Діяння людей породжують сумні роздуми, які ведуть до висновку, що лише природа дає людині втіху: намагається осмислити його індивідуальні якості, душевні порухи, що виявляються у вчинках і пов’язані з обставинами зовнішнього світу. Про свій намір поет писав В.П. Горчакову: “Я в нем хотел изобразить это равнодушие к жизни и её наслаждениям, эту преждевременную старость души, которые сделались отличительными чертами молодежи 19го века”. Сама постановка творчого завдання суперечила естетичним законам романтизму, спрямованим на перетворення в художніх образах життєвих явищ відповідно до романтичного ідеалу.

Мета Пушкіна — відображення характерних рис свого сучасника — вимагала іншого способу творення, ніж той, який пропагував сучасник Байрона Новаліс: “измыслить множество эпизодов, а героя сочинить позднее” або “обдумать индивидуального героя, а лишь затем подобрать к нему соответствующие происшествия”. Рекомендованій Новалісом методі відповідає зображення Бранця у сценах грози і свята Байрану, де його байдужість до смертельної небезпеки виявляє силу душевного страждання, що привело Бранця в країну гір. Але мета поета відобразити риси реально існуючого сучасника виключала характерну для поетики романтизму орієнтацію на романтичний ідеал і “перетворення” дійсності відповідно романтичному ідеалу.

Робота над останньою сценою вимагала іншого підходу. Намагаючись обґрунтувати дії героя в критичній ситуації, поет враховує особливості його характеру, психічного стану й об’єктивні умови, в яких відбувається дія. Відсутність у діях Бранця героїчного вчинку, який мав звеличити його, викликав критику романтиків. У полеміці з ними поет відстоює новий принцип творення. Його відповіді на докори критиків розкривають таємниці творчого процесу і дають уявлення про суть нового способу творення, що почав формуватися у творчій свідомості Пушкіна. Він звертає увагу опонентів на дику природу гірських рік, що виключають успіх рятувальних дій, говорить про розумові якості героя і його здатність розмірковувати і робити висновки, підкреслює, що Бранець не закоханий у Черкешенку, щоб відхилити популярний у романтичних творах мотив самогубства через нещасне кохання.

Відкидаючи докори Вяземського, Пушкін писав йому в листі з Кишинева: “Другим досадно, что Пленник не кинулся в реку вытаскивать мою Черкешенку — да, суньсяка; я плавал в кавказских реках, — тут утонешь сам, а ни черта не сыщешь; мой пленник умный человек, рассудительный, он не влюблен в Черкешенку — он прав, что не утопился”.

У відповідях на критику Пушкін по суті вперше обстоював переконання, що, створюючи художній образ, митець має керуватись не загальновизнаним ідеалом, а розумінням логіки взаємодії характерів і обставин. За таким принципом створювався ним роман “Евгений Онегин”. У процесі становлення такої тенденції формується основний принцип поетики реалізму, що визначає подальший розвиток літератури XIX сторіччя.

Кирилюк, доктор філологічних наук Київ

Pages: 1 2