Байронічний тип героя у поемах Байрона і Пушкіна

Байронічний тип героя — одне з найяскравіших явищ романтичного мистецтва. Після багатьох років панування класицизму, за законами якого художній образ будувався відповідно до велінь розуму та громадянського і морального обов’язку, почав формуватися новий творчий метод. У процесі становлення романтизму визначальним став інтерес до індивідуальних рис особистості, до її почуттів, прагнень — до пізнання внутрішнього світу героя. Поеми Байрона (”Паломництво Чайльд Гарольда”, 1812 р.) і Пушкіна (”Кавказький бранець”, 1820 р.) належать до найвизначніших творів, центральні персонажі яких є носіями поширених у першій чверті XIX ст. настроїв — страждання від почуття розчарованості, відрази від того, що вважалося принадами життя, відчуття самотності у своєму колі і прагнення до рсобистої свободи.

Типологічна зближеність героїв поем Байрона і Пушкіна зумовлена особливостями епохи романтизму у світовій літературі. Виявилася вона у притаманних обом героям характерних для того часу настроях і формах протесту. Істотна відмінність персонажів зумовлена зрушеннями в поетиці романтизму, які відбулися протягом майже десятиліття. У 20ті роки Пушкін не міг не відчути нових тенденцій літературного розвитку.

Становлення романтизму в Європі відбувалося в умовах підвищеного емоційного напруження народів, збурених подіями Французької революції, наполеонівських війн, реставрації. В горнилі історичних подій і духовних шукань людина відчувала себе учасником історичного дійства. З цим пов’язано прагнення пізнати її душевну сутність у співвідношенні — “людина і світ”. У розвитку поетики романтизму певну роль відіграли естетичні й психологічні пошуки діячів просвітительства — Вольтера, Д. Дідро, Г. Лессінга, Й. Гердера. Значного поширення набули ідеї Ж. Ж. Руссо, висловлені у “Сповіді” (1766—69) й інших його творах. На основі філософських, педагогічних, естетичних роздумів і переконань Руссо утворився ідейний комплекс — “руссоїзм”. Його прихильником був Байрон.

У процесі становлення і розвитку романтизму у світовій літературі при єдності головних естетичних принципів відчутно виявляється своєрідність національних ознак культури і творчих манер митців. Відповідно до характеру суспільних процесів і поширених настроїв складається психологічний комплекс глибоко страждаючого героя через несприйняття оточуючого середовища, до якого він сам належить.

В умовах розмаїття ідейних рухів, настроїв та психічних комплексів у цей період формувалися різні іпостасі романтичного героя. В романтичному мистецтві навіть у межах однієї країни співіснували різні напрями. Так, у Німеччині поетів “Бурі і натиску” (В.Гёте, Ф.Шиллер) надихав і поєднував гуманістичний пафос просвітительства, а представники ієнської школи романтизму — А. і Ф. Шлегелі, Ф. Новаліс, Л .Тік дотримувались іншої позиції. Використовуючи філософські ідеї І.Фіхте, Ф.Шеллінга, Фридріх Шлегель стверджував, що суть поезії полягає у тому, ” чтобы упразднить ход и законы разумно мыслящего разума и вновь погрузить нас в прекрасный беспорядок фантазии, в изначальный хаос человеческой природы”3. Е.Гофман, переосмислючи концепцію романтичної іронії, яка була засобом відсторонення від непривабливої дійсності, і не поділяючи упевненості, що романтичне “Я” здатне піднестися над ницістю обтяжливої життєвої повсякденності, підсилює у своїх творах трагічне осмислення суперечностей життя і безсилля романтичного “Я”. Гейне писав, що Гофман намагався втекти у світ фантастики, саме життя , як жахлива примара, відштовхувало його від дійсності, яка видавалася йому страшним і потворним маскарадом.

Різні напрями романтизму формувалися й у сучасній Байрону Англії. Поет не поділяв позиції романтиків “Озерної школи” (У.Вордсворт, С. Колридж, Р.Сауті), які ідеалізували патріархальність, намагалися показати ірраціональність природи людської особистості, вдаючись до традиційних засобів середньовічної містики. Творча позиція Байрона відзначалася негативним ставленням до містицизму, ірраціоналізму. Він був прихильником ідей, руссоїстського “культу природи”, страждав від усвідомлення ницості поширених інтересів та прагнень.

Публікація у 1812 році двох перших пісень поеми “Паломництво Чайльд Гарольда” принесла поету успіх і визнання. В образі головного героя читачі побачили характерне для європейського суспільного буття явище і спробу пізнати його суть і причини. Вражало відображення в художньому образі рис реально існуючого типа. Це було першою спробою пізнання внутрішнього світу сучасника. За висловом поета, він “прокинувся і дізнався, що — знаменитий”. У єдиному комплексі настроїв, почуттів, прагнень, що поширилися під на’звою “байронізм”, поєдналися характерні для тієї епохи настрої. Загальні риси “байронічного” героя (несприйняття оточуючого світу, відчуття самотності, прагнення до індивідуальної свободи) в тій чи іншій мірі знайшли відображення в літературах різних країн — у творах Бенжамена Констана, Альфреда де Віны, Адама Міцкевича, О.Пушкіна, М.Лермонтова. При схожості визначальних рис образи героїв цих творів несуть у собі ознаки своєрідності національного буття і культури. Вічна проблема “людина і світ” набувала нового трактування. Індивідуальні риси особистості почали розглядатися у причиннонаслідковому зв’язку з історикокультурними умовами і пануючими у суспільстві поняттями і звичаями. Осмислення такого зв’язку іноді підкреслювалось навіть назвами творів. Альфред де Мюссе назвав свій твір “Исповедь сына века” (1836), М.Лермонтов — “Герой нашего времени” (1840).

Поемою Байрона “Паломництво Чайльд Гарольда” започатковано спроби художнього пізнання суті поширених у світі настроїв. В ній розповідається про нащадка старовинного англійського роду, який вів звичайний для його оточення спосіб життя, але скоро втратив інтерес до примарних світських принад. На шляхах добра герой не шукав утіхи, та й огидні оргії вже не бавили його. Внаслідок розчарування в тому, що раніше здавалося принадним, він відчув:

… нудьга доводить до нестями,
Бо з переситу нудило щодня,
І в ріднім краї він гнітивсь життям,
Відлюдникомченцем собі здавався сам…
Огиду ЧайльдГарольд набув до насолод,
Гультяйства юних днів облущилась кора
Дошкульно зла сльоза навернеться отот.
Та гордістю її з очей він прибира
І опосіла дух журливих марень гра.
(Пісня 1, строфа 4—6)

Відчуваючи себе самотнім у звичному колі, прагнучи розвіяти нудьгу, розчарування, душевні муки, він пориває зв’язки з оточенням, покинув родовий замок і пустився у далеке плавання:

Наваживсь береги покинути він рідні
Заради тих країв, тепліші де края,
Аби гризоту цю позбути в дні погідні,
Щоб різнобарв’ям хвиль сердечні змити злидні.
(строфа 6)

Різнобарв’я морських берегів втішає його. У настрої героя виразно виявляються руссоїстські переконання самого Байрона. Із захопленням сприймає він велич і красу природи:

Як споглядати радісно Христу
Із емпіреїв дивні землі,
Де запахущими плоди ростуть,
Рум’яняться на кожнім деревці.

У природі він бачить альтернативу тому, що діється у людському суспільстві:

Та тут людина нижча од вівці:
Допоки Божа кара обмина,
Віровідступник з пужалном в руці
Із помсти лютим монстром вирина,
Галл хазяйнує, нищить все, як сарана.
(строфа 15)

За бортом корабля залишаються землі Португалії, Іспанії, Албанії, Мальти, Греції, Турції, змінюються картини, що викликають спогади мандрівника про історичні події, які відбувалися там, думки про сучасні долі народів різних країн. Ліризм милування природою поступово набуває філософськоепічного характеру, а роздуми про хід історії — ознак “світової скорботи”. Злиденність міст Португалії, розорених війнами Іспанії, Албанії, породжують гіркі думи. У роздумах оповідача звучать мотиви розчарування, туги і безнадії. “О плач,’ Іспаніє!” — так виражає він своє ставлення до історичних подій у країнах. Згадуючи загарбницькі навали, загибель людей у битвах, він ставить емоційно напружене запитання, яке розкриває силу його обурення: