Автор - оповідач, чия біографія частково збігається з пушкінської. А. не тільки розповідає про події, але й сам бере участь у розвитку сюжету.

Пушкін поступово відокремлює образ А. - і від образа головного героя, і від своєї власної особистості. А., яким він з’являється в численних «ліричних відступах» (які поступово вибудовуються в особливу сюжетну лінію), пов’язаний з Онєгіним дружніми узами, але чим далі, тим менше з ним збігається в смаках, пристрастях, поглядах. Зв’язано він і з особистістю Пушкіна, що служить прототипом для себе самого. А. - такий же повноправний учасник подій, як і Євгеній Онєгін, і Тетяна, і Ленский. Тому, коли в «Невському альманасі» з’явилися ілюстрації до роману, що зображують Онєгіна й А., якому додані були риси портретної подібності із самим Пушкіним, той відгукнувся уїдливою епіграмою («…сам Олександр Сергеич Пушкін/ З мосье Онєгіним коштує»).

Із численних натяків, розсипаних по тексту першого розділу, читач розуміє, що А. женемо й, можливо, засланий. Тому так зрозумілий для А. трагічний фінал життя Овідія, що закінчило дні «у Молдавії, у глухомані степів, / Удалині Італії своєї». Оповідання про рідний Петербург ведеться крізь серпанок розлуки; розчарування, що осягло Євгенія Онєгіна, не минули й А. «Младые дні» його неслися у вихрі світла; життя його була поділена між театром і балами; стрункі жіночі ніжки надихали його - на жаль, про це тепер доводиться лише згадувати.

Знайомство з Онєгіним і відбувається в той момент, коли сплін (російська нудьга) наздоганяє обох: «Я був озлоблений, він похмурий» (гл. 1, стор. XLV). Ця розчарованість зближає поета з Онєгіним, хоча того й неможливо приохотити до віршування або хоча б навчити відрізняти ямб від хорея. У принципі з такого розчарованого стану є тільки два очевидних виходи: у діяльну політичну опозицію кінця 1810-х рр. (коло преддекабристского «Сполучника благоденства») або в пасивно-нікчемне життя «зайвої людини». Онєгіну спочатку залишені обидві можливості; згодом сюжет «зштовхне» героя на другу дорогу; однак А., зважаючи на все, вибирає першу - і постійно, аж до кінця 6-й глави - натякає читачеві на своє изгнанничество.

Він як і раніше живе вдалині від шумних столиць; спочатку десь в «Овидиевых краях», потім - у маєтку, у глибині Росії; тут він бродить над озером, бачить «творчі сни» і читає вірші старій няньці так сусідові. Пізніше, з «Подорожі Онєгіна», читач довідається, що в 1823-м А. жив в Одесі, де й зустрів зі старим знакомцем. (Очевидно, саме тоді він довідався від Онєгіна про Тетяну й про дуель із Ленским.) Вигнання є вигнання; доводиться попрощатися зі звичками юності - і залишається лише зітхати, мріючи про Італію, думаючи про небо Африки, призиваючи «годину волі» (гл. 1, стор. L). Від зовнішньої неволі А. із самого початку тікає в «далечінь вільного роману» (гл. 1, стор. LX), що він чи те складає, чи то «записує» по гарячих слідах реальних подій, чи те записує й складає одночасно; у цю романну далечінь А. кличе за собою й читача.

Час і простір, у якому живе А., не збігається з тим часом і простором, у якому діють інші герої. Постійно вторгаючись в оповідання, іронічний А. створює ілюзію природного, гранично вільного плину романного життя. Міркування про поетичну славу («Без непримітного сліду / Мені було б смутно світло залишити»), про неприступних красунь, на чийому чолі читається напис пекла «Залиш надію назавжди» (гл. 3, стор. XXII- XXIII), про російське мовлення й дамську мову ( XXVIII-XXX), про любов до самого себе (гл. 4, стор. VII, XXI, XXII), про смішні альбоми повітових панянок, які куди миліше чудових альбомів світських дам (cтp. XXVIII- XXIX), про перевагу «зрілого» вина бордо - легковажному шипучому аи, звертання до «Зизи, кристалу душі», пряма полеміка з В. К. Кюхельбекером про врочисту оду й сумовиту елегію, непряма полеміка з В’яземським і Баратинським про зимовий пейзаж у російської поезії (гл. 5, стор. I-III), - все це не тільки вводить у мир роману всі нові й нові шари «реальності» і «культури», не тільки оточує його щільним серпанком літературних, політичних, філософських асоціацій. Куди важливіше, що є посередник між умовним простором, у якому живуть герої, і реальним простором, у якому живе читач. Цей посередник - А.

Не можна сказати, що він не міняється від глави до глави, навіть від строфи до строфи. Почавши діяти в одному значеннєвому «полі» з Онєгіним, А. поступово переміщається в значеннєве «поле» Тетяни Ларіній; його ідеали поступово стають більше патріархальними, національними, «домашніми». Але ці зміни відбуваються підспудно, вони сховані під покривом глузливої інтонації. Тільки у фіналі 5-й глави намечается певний перелом. А. - поки в жарт - повідомляє читача, що надалі має намір «очищати» роман від ліричних відступів. Наприкінці 6-й глави (стор. XLIII) ця тема розвинена цілком серйозно; А. перестає без кінця згадувати про свої минулі відчування й уперше заглядає у власне майбутнє: «…літа до суворої прози хилять Ужель мені незабаром тридцять років?» Наближається зрілість. Наближається перелом у щиросердечному житті А. - і разом з ним міняються зовнішні обставини; А. знову «У шумі світла»; вигнання окончилось. Про це повідомлено так само, як повідомлялося про изгнанничестве, у формі натяку: «…з ясною душою / Пускаюся нині в новий шлях Не дай охолонути душі поета В мертвущому упоенье світла, / У цьому вирі, де з вами я / Купаюся, милі друзі!» (стр. XLV-XLVI).

А. і Муза. Остання, 8-я глава дає зовсім новий образ А., як дає вона й новий образ Євгенія Онєгіна: А. і герой, що одночасно розчарувалися в «наслажденьях життя» на початку роману, одночасно починають новий виток долі - у його кінці. А. багато чого пережив, багато чого пізнав; він звертається до джерела - ліцейським дням, коли йому відкрилося таїнство Поезії. «У ті дні, коли в садах Ліцею / Я безтурботно розцвітав…» (стр. I).

Спогад про ці дні пофарбовано легким гумором, - але одночасно пронизано й містичним трепетом. Оповідання про перше явище Музи ведеться релігійною мовою («Моя студентська келія / Раптом озарилась…». Знаменитий, епізод пушкінської біографії - приїзд Г. Р. Державіна на ліцейський іспит - наділяється священним змістом; це не просто оповідання про схвалення старшим поетом молодшого, навіть не просто метафора «передачі ліри». Це - теперішнє торжество переходу поетичної благодаті від Державіна до А. роману («Старий Державін нас помітив / И, у труну сходячи, благословив», стор. II). Все наступне життя А., всієї її події, про які читач уже знає з попередніх глав, з’являються в новому ракурсі - релігійно^-поетичному. Історія власного життя А. відступає в тінь; історія його Музи - виходить на перший план.

Всі колишні подробиці про «кокеток записних», театральних ложах, закулісних зустрічах і ніжках замінені однією метафорою: «шум бенкетів» (стор. III). Натяки на зв’язок з політичною опозицією перетворилися в згадування про «буйні суперечки», опала й посилання перетворені в «втечу» від таємного сполучника, чи ледве не добровільний. Головне полягало не в цьому, зовнішньому; головне полягало в тім, який вигляд у різні періоди життя приймала Муза. У період «бенкетів» вона була вакханочкой; на Кавказі - баладної Ленорой; у Молдавії здичавіла й стала чи ледве не циганкою; нарешті, у селі вона вподібнилася «панянці повітової Із французької книжкою в руках» (гл. 8, стор. V). Тобто знайшла риси Тетяни Ларіній.

Повернувшись із «втечі», А. уперше виводить свою Музу на світський раут - туди, де повинна відбутися нова зустріч Онєгіна з Тетяною. Очами Музи читач дивиться на Євгенія, що повернувся після довгої отлучки; і цей погляд майже не відрізнимо від того, який ніколи кидала на Онєгіна юна Ларіна.

Завершуючи роман, Автор вважає своїм обов’язком довірчо попрощатися із читачем, з яким у нього встановилися задушевні й навіть дружні відносини: «Хто б не був ти, про мій читач…» (гл. 8, стор. XLIX). Карти відкриті; сюжет, викладений у романі, прямо оголошений вимислом; натяк на його зв’язок з обставинами життя самого поета й близьких йому людей прозорий, И все-таки це оманна відвертість; це прозорість «магічного кристала», крізь який можна розрізнити щось невидиме, але даремно розглядати що б те не було реальне. В останній строфі саме життя уподібнене роману (і одночасно келиху вина, а значить - бенкету); здавалося б, всі значеннєві акценти остаточно розставлені. Але за цим треба текст «пропущеної глави» - «Уривки з Подорожі Онєгіна», де знову всерйоз говориться про реальну зустріч А. і героя в Одесі в 1823 р. Усе заплутується остаточно; де література, де дійсність, зрозуміти неможливо - саме этого А. і домагається