Уже з 1 глави читач розуміє, що А. женемо й, можливо, засланий. Про рідний Петербург А. розповідає крізь смутний серпанок розлуки. Ми довідаємося, що молодість автора пронеслася, як і в Онєгіна, у вихрі світла. Тепер про це йому доводитися лише згадувати.

Знайомство А. з Онєгіним відбувається, коли обох наздоганяє нудьга. Це зближає героїв. Але А., на відміну від Онєгіна, по-іншому справляється з тугою. Він іде в політичну опозицію, про що ми довідаємося по його натяках на своє изгнанничество.

А. живе вдалині від столиць: спочатку десь на півдні, потім - у своєму маєтку. Тут він займається творчістю: пише вірші й читає їх «старій няньці так качкам».

Постійно вторгаючись в оповідання, іронічний А. створює ілюзію вільного плину романного життя. Міркування про поетичну славу, про неприступних красунь, про російське мовлення, про любов до самого себе, про альбоми повітових панянок і світських дам, про достоїнства різних вин, літературознавча полеміка, - все це вводить у роман шари російської дійсності й робить його «енциклопедією» російського життя. Завдяки цьому А. стає посередником між романним життям і дійсністю. Від глави до глави А. міняється. У своїх симпатіях він поступово переміщається від Онєгіна до Тетяни, його ідеали стають більше патріархальними, національними. Наприкінці 6 глави А. заглядає у своє майбутнє: «Ужель мені незабаром тридцять років?» Наближається перелом у душі А., разом з тим міняються і його життєві обставини: вигнання окончилось, він знову у світлі. 8 глава дає зовсім новий образ А. Як і в Онєгіна, в А. наприкінці роману починається новий виток долі. На його порозі він згадує свої джерела - Ліцей, перша поява Музи й т.д. Саме очами своєї Музи А. дивиться на Тетяну й Онєгіна наприкінці роману. У фіналі добутку А. уподібнює роману саме життя, де реальність і вимисел переплутані й тісно переплетені