Перш ніж приступати до аналізу «Автобіографії» Бенджамина Франкліна, необхідно визначитися із самим поняттям автобіографії. Слово «автобіографія» походить від грецького «autуs» - сам, «bios» - життя, «grаpho» - пишу. Це така форма біографії, де головним героєм є сам автор добутку

Якщо розглядати жанр автобіографії й прагнення описувати своє життя в історичному аспекті, то потрібно помітити, що, незважаючи на грецьке походження терміна, автобіографія як жанр формується, скоріше, у Новому часі, ніж у період античності

Автобіографія являє собою щось більше, ніж просто самоаналіз. Як добутку літературному, їй потрібно якась оповідальна форма. У її історії можна виділити чотири періоди, які не зв’язані між собою й не випливають безпосередньо один за одним. Ці періоди, насамперед, збігаються із циклами історичного розвитку, а зокрема, з тими, коли відбувалися значні суспільні потрясіння й перевороти. У подібних умовах у людей особливо гостро проявляється необхідність самовиражатися. Так поступово складається жанр автобіографії

Перший період розвитку автобіографії доводиться на початок середньовіччя й зв’язується з ім’ям святого Августина. Але крім Августина ніхто більше не звертався до цього жанру аж до настання епохи Відродження

Відродження можна вважати другим періодом розвитку автобіографії. У цей період вона піднялася на якісно новий щабель, чому сприяли утвору Бенвенуто Челлини (1500 - 1571; «Життя Бенвенуто…»), Дж. Кардано (1501 - 1576; «Про моє життя»), М. Монтеня, Эразма Роттердамского, Р. Гріна й Дж. Беньяна.

Автобіографії всіх цих авторів носили різний характер, і якщо Августин свою основну увагу зосереджував на описі внутрішнього миру, те Челлини, наприклад, наголошував на світі, що оточує його. Кардано й Монтень у своїх автобіографіях проявляють себе майстрами психологічного автопортрета, хоча їхні оповідання й не відрізняються більшою кількістю цікавих історій. Так, приміром, Кардано наголошує на класифікації основних людських якостей і їхньому відбитті в його характері. Монтень у своєму добутку дає відмінні характеристики, незважаючи на те, що в цілому воно позбавлено якоїсь чітко вираженої системи

Третім періодом можна назвати Епоху Освіти, на яку довівся підйом і розквіт автобіографії як літературного жанру. Велику автобіографічну спадщину залишив після себе Ж.-Ж. Руссо, добутку якого були типові для жанру автобіографії того часу. Серед найвідоміших його автобіографічних творів можна виділити «Сповідь» і «Прогулянки самотнього мрійника» (1802). У них він особливо відверто описує себе, всі сторони свого життя

На початку ХХ в. відбулися істотні відкриття в психології, що привело до того, що люди більше уваги стали приділяти особистості, її складності й багатогранності. Особливо це стосувалося теорії несвідомих механізмів психічної діяльності. Безліч різних ідеологій, що з’явилися в цей час, породили тверду конкуренцію, що згодом вилилася в теперішні війни, причому, що ведуться в таких масштабах у порівнянні з якими всі минулі конфлікти представлялися чимсь незначним. На цей складний період часу довелася пора четвертої хвилі автобіографій. Саме в цей період була написана найбільша кількість автобіографічних добутків. Не дивно, що їх виявилося більше, ніж за всі минулий час у цілому. Але відмітною рисою цього періоду є те, що стає важко виділити якийсь певний тип автобіографії, як типовий для свого часу

Проте, у ХХ в. була безліч видатних автобіографів: Г. Адамса, Г. К. Честертона, Т. Драйзера, Х. Эллиса, А. Жида, М. Горького, Г. Джеймса, Марка Твена, Г. Дж. Уэллса й Ж. П. Сартра можна вважати по праву кращими письменниками, що творили в жанрі автобіографії в ХХ столітті

Розглядаючи автобіографічний жанр із літературної точки зору, можна виділити ряд складових. Автобіографії розрізняються, по-перше, по співвідношенню фізичних і «ментальних» подій - по тому, скількох місця приділяється, з одного боку, учинкам, спостереженням і оточенню автора, а з іншого боку - його думкам і переживанням. По-друге, автобіографії розрізняються по розмаїтості й широті порушених у них проблем, що, у свою чергу, залежить від можливостей і життєвого досвіду автора, від характеру його інтересів і кругозору. По-третє, є також розходження моральної властивості, частково обумовлені деякими додатковими факторами: «активністю» і надійністю пам’яті автобіографа, його чесністю й об’єктивністю, відвертістю, з якої він розповідає про себе або виносить ті або інші оцінки. Нарешті, автобіографії розрізняються по своїх художніх вартостях - по здатності автор відібрати найважливіше, організувати матеріал, оцінити взаємозв’язку причин і наслідків

Ціль автобіографії - представити життя (або якусь її частину) як якесь ціле, коли описувані події відділені від сьогодення деяким тимчасовим проміжком і автор може поставитися до них більш-менш неупереджено, а самі події встигли придбати в його очах більшу або меншу свідомість. Отже, автобіографія відрізняється від щоденника, день за вдень фіксуючі факти й враження. Вона відрізняється також і від спогадів (хоча їх часто плутають), тому що являє собою особисту історію автора, у той час як мемуари - історію подій, у тім або іншому ступені затрагивающих все суспільство

Хоча жанр автобіографії звичайно вважають прозаїчним, принаймні, один його прославлений зразок, «Прелюдія» У. Вордсворта, завершена в 1805 р., має форму поеми. Взагалі автобіографічні мотиви (схований або явно) зустрічаються в поезії не так вуж рідко: досить згадати «Сатири» і «Послання» Горация, «Нове життя» Данте, «Паломництво Чайльд Гарольда» Дж. Байрона, «In Memoriam» А. Теннисона. Ті ж мотиви часто присутні в эссеистике - у Ч. Лэма, У. Хэзлитта, Р. Л. Стивенсона й інших авторів. Більше того, навіть особистий лист - по суті, автобіографічний «анекдот» і коментарі до нього (правда, настільки ж фрагментарні, як і щоденниковий запис). Показові щодо цього листа Х. Уолпола й Вірджинії Вулф.

Іноді у форму автобіографії наділялися вигадані історії - «Робинзон Крузо» Д. Дефо, «Подорожі Гулливера» Дж. Свифта, «Пригоди Жиля Блаза» А. Р. Лесажа, «Пригоди Родерика Рэндома» Т. Смоллетта, «Роб Рій» В. Скотта, «Історія Генрі Эсмонда» У. М. Теккерея й інших. Але настільки ж часто відбувалися зворотне: романісти змушували своїх героїв пройти через випробування, що повторювали їх власний життєвий досвід. Найбільш відомі приклади такого роду - «Амелия» Г. Филдинга, «Дэвид Копперфилд» Ч. Диккенса, «Адольф» Б. Констана, «Вона й він» Жорж Санд, «Джен Эйр» Шарлотти Бронте, «У пошуках втраченого часу» М. Пруста, «Сини й коханці» Д. Г. Лоренса й «Тягар страстей людських» У. С. Моэма.

Як і всі просвітителі, Франклін намагається підійти до суспільства й людини з погляду абстрактної «людської природи». Тому рабство він розглядає як саме жорстоке приниження людської природи, як порушення елементарних біологічних законів. Рабство перетворює людини у тварину-автомат. У раба, заявляє Франклін, виробляється звичка навіть пересуватися подібно машині, тобто за бажанням свого хазяїна, у раба припиняється мислення: він знає тільки одне вирішальне почуття - почуття страху. Звільнених рабів, затверджує Франклін, потрібно навчити користуватися цивільною волею, подбати об них утворенні

В 1728 р. Франклін організував у Філадельфії своєрідне просвітительське суспільство - філософську «Хунту», що ставить своєю метою пропаганду деїстичного світогляду й окремих наукових знань. Надалі невелика «Хунта» перетворилася у впливове просвітительське філософське суспільство, що заподіяло чимало неприємностей американському духівництву

Характерний демократичний склад «Хунти». Туди входили по перевазі прагнучих знань ремісники, подмастерья й навіть рядові робітники. В «Автобіографії» Франклін повідомляє про перші члени «Хунти», її головних організаторах. У ній були Джозеф Брайнтнал - колишній переписувач у нотаріуса, Томас Годфрей - математик-самоучка, Николас Скалл - землемір, Вільям Персоні - швець, Вільям Могридж - столяр, Вільям Коулмен - прикажчик і ін. Входили в «Хунту» і молоді буржуа начебто Роберта Грейса.

Франклиновская «Хунта» вивчала головним чином питання натурфілософії, моралі й політики. Кожний зі членів цієї просвітительської організації виступав по черзі з філософськими доповідями або лекціями на будь-яку тему по власному виборі

«Наші дискусії, - повідомляє Франклін, - проведені під керівництвом голови, повинні були бути перейняті духом щирого прагнення до істини. У них не було місця суперечки заради суперечки або заради перемоги, і, щоб уникнути полемічного запалу, всі слова, що виражають непохитність особистої думки або пряме протиріччя думці іншого, незабаром стали вважатися неприпустимими й були заборонені під страхом невеликих грошових штрафів».

Pages: 1 2