Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi

зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли.

Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з синiми носами, як той

рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту

з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив

мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як

решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на

вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок

з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь. Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш.

Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця

пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця зеленою краскою,

шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий нiчлiг! А

ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть… ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть. Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у

чобiт мене. "Що воно, — думаю, — мо, знакоме що?" Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, —

свiтло десь за грубкою блима, — видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий

сам, пiджачина на йому якась, що тряпя так i висить, пiд плечем ганчiря якесь,

зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок. — Земляче, — каже, — посунься трохи… до стiни, туди i я ляжу. Менi це так не до смаку прийшлось. — Тут, — кажу, — й так тiсно. Отам, долi дивись. — Позаймали… проганяють… до стiни трохи, — промовив вiн болiсно. — Ще й до стiни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки

божi такi з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стiну! Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiря своє. Я з спини

на бiк повернувсь. Улiз вiн… Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив

вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-пiд пiджака вигляда, а

який i пiджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не

лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн: — Ой, ой, земляче!.. Не дуже. — Що там не дуже? — кажу. — Ногу мою… зачепив. "О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, — аж вона в

його ганчiрям обмотана поверх чобота. "Це так щось, — думаю, — мабуть, пiдошву збув, та соромно вже… Гляди ще, —

думаю, — як засну, та стягне з мене…" Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав. "Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з

нiг!" Ще лютiше робиться менi… "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов

зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я

не витерпiв: — I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi: — Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився

так. Я трохи легше до його: — Яке ж тобi горе? — питаю. — Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiря

розмотувать. А ганчiря те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув чобiт,

мотузками звязаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я на лiкоть,

глянув… нога, як колодка… а з великого пальця так i слезить. — Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,—

думаю,— так сердивсь на його, не вiрив йому?!" — Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх

крутить як, а тут ще змерз так. — Значить, посунусь дай,— кажу. — Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його. — Так таке,— кажу,— тобi… Де ж це ти здобув собi такого? — Мiсця шукав,— каже. — Як мiсця? — Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю,

хто, ось-ось найме. А воно… пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила.

Якi були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далi

робить, думаю… дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут

розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як

побродив… Мiсця ж не знайшов, а достав… — Так ти в больницю,— кажу. — Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартирю собi,

ходи,— будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу

тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу. Переночувать ось та

насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей! — Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу. — Е, нi… Казали в машинi менi, що i тут те ж саме. — Хм, так тодi… додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого.

Далi передихнув так важко та: — Нема в мене… дому. — Як нема? — Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах… батько й мати

померли. Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки. — Чого ти? — кажу. — I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн. Помовчав, а далi й каже: — Не знаю, як монастир ще… — Що монастир? — питаю. — У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у

Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут

монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь… у куточку де… в

страннiй. I щоб шматок хлiба коли… А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю —

можна так? Подививсь на мене, потiм: — У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi… Чи

не довiдаться б i собi в монастир. — Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох! — Пiдемо,— каже. I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки

сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i

навскосiнь… Хропли, сопли, деренчали. Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари

так i ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй

зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На

пiшоходi нас минають, штовхають. — У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо.

Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна. — О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий! Скинув шапку, перехрестився — став. — Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут! Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву. В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли.

Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на

якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло все. Читалась євангелiя саме.

Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не

печiться,— каже,— нi…" — от i не скажу я так. Там так гарно читав. Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на

образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому: — Ходiм же в странню. — Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба божа. Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що

я… Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв. Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про

блудного сина, потiм i каже: — А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як

от соцiалiсти. Цi шибеники,— каже,— зовсiм забули бога, церкву святу,

заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони встановляють своє

право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх… Як можна

посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття,

поважать добро чуже, треба любить ближнього! Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй: — Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього! Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв: — Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони… Розбiйники вони,

душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi… Помолимося

ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх. Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав. Був молебень "о покарании". Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало. Парубок i каже: — Теперь i в странню ходiм. Мо… пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця

Pages: 1 2 3

Збережи - » Архип Тесленко - Любов до ближнього . З'явився готовий твір.