Проблему походження й ранньої історії древніх слов’ян вирішують учені різних наук: історики, археологи, етнографи, лінгвісти. Період розселення слов’янських народів, виникнення в них класового суспільства й утворення давньослов’янських держав,- скудно, але все-таки освітлений письмовими джерелами. Більше древній період походження древніх слов’ян і їхнього первісного розвитку майже зовсім позбавлений достовірних письмових джерел. Тому походження древніх слов’ян може бути освітлено тільки лише на підставі археологічних матеріалів, які в цьому випадку здобувають першорядне значення.

Формування слов’янських племен і їхньої культури пройшло кілька етапів. Самий ранній - праслов’янський (праславяне) етап. Він охоплює в основному I тисячоріччя до н. е. У Центральній і Східній Європі існували тоді родинні між собою культури, що займали досить велику територію. У цей період ще не можна виділити чисто слов’янську культуру, вона тільки починає складатися в надрах цієї древньої культурної спільності, з якої вийшли не тільки слов’яни, але й деякі інші народи.

Другий період можна назвати давньослов’янським. На рубежі I тисячоріччя н. е. ми вже можемо виділити археологічні культури древніх слов’ян. У цей час з’являються й певні письмові відомості про слов’ян. Цей період охоплює значну частину I тисячоріччя н. е. У цей бурхливий історичними подіями період пересування одних народів, витиснення й катастрофи інших древніх народів іде процес інтенсивного формування чорт східнослов’янської культури, складається слов’янська територія.

Третій період розвитку слов’янської культури можна назвати феодальним. Він починається з утворення Давньоруської держави із центром у Києві.

  Древні слов’яни.

Раніше, ніж стали відомі археологічні пам’ятники древніх слов’ян, учені знали про їх з різних письмових джерел. Серед них особливе місце займає перший російський літопис «Повість минулих літ», основним завданням якої, за словами самого літописця, було з’ясувати, «звідки їсти пішла Російська земля, хто в Києві нача первее княжити, і звідки Російська земля стала їсти». Автор літопису докладно описує розселення слов’янських племен і період, що безпосередньо передує утворенню давньоруської держави.

Самі  древні  письмові відомості  про розселення  народів, у числі яких були, видимо, і слов’яни, залишені давньогрецьким істориком Геродотом. Йому було відомо багато різних племен, що жили до півночі й сходу від території розселення скіфів, у їхньому числі він називає невров і  меланхленов, що жили по середньому Дніпрові, у низов’ях Десни й Сейму.

Більш виразно про слов’ян писали римські й візантійські історики. ДО I в. н. е. ставляться відомості римського історика Тацита, що пише про древніх слов’ян, називаючи їх венедами, а більше пізні візантійські історики називали нащадків венедов антами й склавинами. Однак відомості ці є вкрай невизначеними й на їхній підставі важко хоча б приблизно окреслити границю венедов або антів. У цих умовах особливу значимість здобуває археологічний матеріал.

Питання про походження слов’ян хвилював багатьох дослідників, і в цей час він ще дуже далекий від остаточного рішення. Протягом останніх двох сторіч виникали й боролися за своє право різні, часто протилежні точки зору на походження слов’ян. Однак, незважаючи на різні думки, думку в цьому питанні розвивалася в основному у двох напрямках: одні вважали, що слов’яни відбулися з одного центра, розселившись потім по великій території Східної, Південної й частково Центральної Європи; інші ж думали, що древні слов’яни займали велику територію, заселену нині численними слов’янськими народами. Причому, найбільше було суперечок навколо першої проблеми: звідки розселилися слов’яни й де лежить та територія, на якій відбулися слов’яни.

Вивчення древніх слов’ян утруднене тим, що в перші століття нової ери відбувалися істотні переміщення племен, що супроводжувалися жорстокою боротьбою їх між собою й з Римською імперією, у ході якої асимілювалися й зникали з арени історії цілі етнічні угруповання, відбувалися корінні зміни в області побуту й культури.

Культура слов’ян дуже древня, своїми  коріннями вона пов’язана з далекими предками, племенами индоевропейцев, що заселяли Європейський материк і значну частину Південно-Західної й Південної Азії. Саме із цього величезного масиву древніх культур і племен виділилися слов’яни поряд з іншими народами Європи. Нa підставі історичних, археологічних і лінгвістичних зіставлень, більшість археологів уважає, що найдавніша територія слов’янських племен охоплювала верхів’я Одеру, верхній і середній плин Вісли, межиріччя Дніпра й Бугу й Південну Білорусію. На північно-заході й заході їхніми сусідами були германські племена, на північному сході — балтійські племена у верховий Дніпра, на південно-сході - іранські племена скіфо-сарматського миру, а на півдні - фракийские й кельтські племена.  Формування древніх слов’ян проходило в постійних контактах і взаємовпливах із цими сусідніми племенами.

Найбільш складним питанням залишається виділення найдавнішої слов’янської культури. Справа в тому, що на споконвіку слов’янській території в I тисячоріччі до н. е. у ранньому залізному віці зложилося кілька культур.

Однієї із самих ранніх праслов’янських культур є лужицька, розташована по Віслі й Одеру. Пам’ятники цієї культури простираються на північ, до узбережжя Балтійського моря, на півдні вони доходили до верховий Вісли й Дунаю, на заході - до середнього плину Ельби, а на сході - до Бугу й верховий Прип’яті.

Найперші пам’ятники лужицької культури ставляться до епохи бронзи, ще до кінця II тисячоріччя до н. е. Однак більшість лужицьких поселень ставиться до середини I тисячоріччя до н. е. Серед них найбільше добре досліджений древнє селище, розташований на березі Бискупинского озера біля польського м. Познані. Залишки дерев’яних будов завдяки вологості ґрунту чудово збереглися. Селище було обгороджено потужною оборонною стіною, вибудуваної із трьох рядів дерев’яних зрубів, заповнених усередині глиною, землею й каменями. У селищі відкриті вісім брукованих колодами паралельних вулиць, уздовж яких розташовувалися довгі будинки. Основу будинку становив каркас із вертикальних дерев’яних опор, а стіни були складені з колод, вставлених у пази вертикальних опор. Удома ділилися на окремі більші приміщення площею 70-80 кв. м. Кожна секція мала окремий вхід, що вів спочатку в покрову, а потім у більшу кімнату з вогнищем, складеним з каменів, обмазаних глиною. Пристрій будинків у вигляді величезних колективних жител, розділених на кімнати, свідчить про те, що в них жили родові громади, усередині яких уже був чіткий розподіл на родини, але родини ще не виділилися з роду. Серед знахідок багато кераміки від різних посудин.

Лужицькі племена займалися землеробством. У результаті розкопок знайдені залишки дерев’яної сохи, рогові мотики на дерев’яній ручці, залізні серпи й прості кам’яні зернотерки. На Бискупинском поселенні виявлені також обвуглілі зерна жита, пшениці, ячменя й гороху. З волокнистих рослин був відомий льон.

В I тисячоріччі до н. е. у племен лужицької культури залізо зовсім витісняє камінь, а потім і бронзу, з якої стали робити тільки прикраси.

У господарстві лужицького населення значне місце займало й домашнє скотарство. На поселеннях багато костей свійських тварина, серед них особливо костей великої рогатої худоби.

Широко відомі поховання лужицької культури. Померлих спалювали, а залишки спалення містили в глиняні горщики, накривали черепком і ставили в ями. Поруч із урнами клали невелика кількість речей і ставили посудини, видимо, з їжею. Такі могильники називають «полями поховань», або «полями похоронних урн». Обряд поховання в урнах пізніше одержав широке поширення в слов’ян і неслов’янських племен Східної Європи в першій половині I тисячоріччя н. е.

У цей час на території східної Європи минулого й інших слов’янських культур. Однак не можна сказати, яка із цих культур була найдавнішою слов’янською культурою.

В II в. до н. е. між верхів’ями Західного Бугу й Середнього Дніпра, тобто в південній частині Білорусії й у лісостеповій Північній Україні, аж до Києва на півдні й Брянська на півночі, з’являється зарубинецкая культура. Уважають, що центри формування цієї культури перебували в західній частині зазначеної території. Протягом чотирьохсот років зарубинецкие племена були єдиним і численним населенням лісостепового Подніпров’я й Полісся, тобто тих територій, які розглядаються як давньослов’янські землі на сході Європи. Ця культура вбрала в себе традиції цілого ряду праслов’янських культур, зложилася на їхній основі й на тій території, що вони займали.

Pages: 1 2 3