Антонио де Труэба є в іспанській літературі представником зовсім іншого жанру, що німіє нічого загального із творчістю Эскрича й Гонзалеса. У його добутках немає ні складних, заплутаних інтриг, ні підміна одних осіб іншими, ні жахливих злочинів, ні розгулу неприборканих страстей, ні героически-разбойнических подвигів. Перед нами суцільна еклога, якась наївна ідилія, що озивається старовиною

Труэба написав незліченну кількість маленьких повістей і оповідань, перейнятих одним загальним духом. Мирно-ідилічний настрій автора не змінюється ніколи, — чи малює, він побут і вдачі мадридських ремісників, як в Cuentos populares, або кастильских селян, як в Cuentos Campesinos, изображает-ли життя біскайських горців, як в Cuentos de color de rosa. Він не намагається захоплювати читача, діючи на уяву, дає спокій також і розум, єдина мета його розчулити, зворушити серце, викликати втішне почуття

Спогаду o першій порі юності так глибоко запам’яталися в його душі, що навіть і по закінченні двадцяти років трудового життя в столиці, вони залишилися так само свіжі і ясні, як, начебто час не проходив над ними

От уривок із цих спогадів:

“На схилі однієї з гір, що облямовують Біскайську долину, немов білі голуби, притулилися чотири будиночки, оточені з усіх боків густою зарістю горіхових і каштанових дерев. Улітку, видали не видно цих жител, зовсім схованих від очей непроникною хащею листя; але, коли обірве й розвіє її осінній вітер, вони знову забіліються крізь оголені суки. От у це-те мирному куточку я прожив перші п’ятнадцять років свого життя

У глибині долини коштує вже стара сільська церква, але її струнка, висока дзвіниця велично піднімається над вершинами столітніх ясенів і дубів, як би свідчачи o тім, що Дух Господень ширяє й царює треба всією природою. У цьому храмі щодня відбувається дві обідні: перша - при сході сонця, a інша години на два позднее.

Ми, діти й підлітки, просипалися разом із птахами й поспівали до ранньої обідні, галасливо, весело пробігаючи вперегонку через темну хащу дубового гаю. Старші приходили вже до другої служби, і тоді, поспішаючи скористатися відсутністю всякого нагляду, я бігцем вертався додому й всідався під теню якого не будь гіллястого дерева, звідки відкривалася очам вся наша квітуча долина, що простирається до самого берега моря. Незабаром п’ять або шість дівчин, рум’яних, як вишні, або як червоні стрічки, уплетені в їхні коси, обступали мене й просили скласти яку-небудь нову пісню, щоб вони проспівали її потім своїм нареченим під звуки тамбурина, коли вся молодь збереться на галявині. Там по недільних вечорах улаштовувалися танці, a старі, сівши на лаві під розкидистим деревом, розмовляли між собою, поблажливо дивлячись на наші веселощі

Пам’ятаю, як одна із цих дівчин, засмучена довгою розлукою, що стояла, зі своїм милим, просила мене скласти таку пісню, щоб у ній могла вилити вся туга ея душі. Я написав, як умів; a згодом вона вже не потребувала чужої допомоги для вираження свого горя мелодійними звуками; і це зрозуміло: адже, поезія не тільки надихається почуттям, але й породжується ім. Так самі собою виливалися із серця цієї дівчини стрункі пісні й разом з моїми поширювалися по нашій долині, переходили з вуст у вуста, здобуваючи широку популярність

В один зі святкових днів я побачив під покровом високих дерев, що оточують нашу церкву, зовсім незнайому мені дівчину, такої чарівної краси, що образ її й понині залишається відбитим у моїй пам’яті. Я не міг би визначити того почуття, яке випробовував тоді, але, мимо волі, мій погляд не відривався від її в усі час, поки вона стояла переді мною в юрбі інших жінок, поки, віддаляючись разом з ними, не зникла нарешті в лабіринті густого лісу

Жодного разу потім не довелось мені побачити її знову, але дума o їй ще довго не залишала мене. У якімсь сумно-тривожному настрої, я часто піднімався на вершину пагорба й там, у виді тієї дороги, по якій пішла моя незнайомка, співав o красі її й o свого безпричинного смутку все, що підказувало серце. Через десять років після того, мені трапилося проходити повз далеку від моєї батьківщини, кастильской села, і раптом щось знайоме відгукнулося в душі. Я зупинився й із глибоким хвилюванням став прислухатися, як співала одну із цих пісень молода селянка, розстеляючи полотна на березі струмка

А от і ще спогад, з того ж світлого минулого: те було перед сутінками, у ті хвилини, коли вершини гір уже опромінювалися світлом мертвих, як називають на моїй батьківщині останні промені призахідного сонця. Я сидів на відкритому балконі, у будинку одного заможного хлібороба нашого села й розмовляв з його юною дочкою, -і чарівної, як тільки що що розпускається весняна квітка. Дівчина прилежно шила, схилившись над своєю роботою, і час від часу соромливо підтримувала нашу розмову, але видно було, що думки її далеко, і не весела, a смутна думки

Раптом, чийсь співаючий голос зазвучав серед вечірньої тиші, і так ясно, чітко доносилося до нас кожне слово, що я відразу визнав співака. Те був один з моїх товаришів, незадовго перед тим откривший мені таємницю своєї любові, a також і свого горя, тому що бідність його була нескоримою перешкодою з боку батьків багатої нареченої. Цей голос співав, звучно лунаючи із близького каштанового гаю:

• Не мрачи дарма,
• Немов темною хмарою,
• Безтурботн-ясний
• Мир душі своєї
• И сльозою горючої
• Не тумань очей
• Нехай, як у синім морі
• Сонця промінь грає,
• Так і в милому погляді
• Щастя сіяє!

И миттєво здійснилося бажання, виражене в цій пісні: вся стрепенувшись, дівчина упустила з рук свою роботу, і особа її просвітліло, зашарілося рум’янцем щастя. Я негайно ж устав і поспішив вийти, щоб не бентежити її своєю присутністю але, відійшовши кроків на двадцять, почув ніжний, схвильований голос, що пролунав у відповідь:

• Ти один, безроздільно один
• Над моею душею владар…

З тієї пори образ дівчини з темно-синіми, лагідними очами завжди повставав у моїй пам’яті і якось сам собою був на першому плані моїх нескладних, безискусственних картин

У цілому, ці спогади можуть служити цілковитою характеристикою всього творчості Труэба, суцільної ідилії з її грацією, з її ніжним, невловимим ароматом, але й з її нудотною одноманітністю. Варто тільки не дотримати належної міри в насолоді такого роду літературою, і пересичення, нудьга, стомлення не сповільнять піти, тому що тут немає ні їжі, ні роботи для розуму; і не можуть задовольнити його квітчасті виливи наївних почуттів, викликуваних таким же по-дитячому-наївним світоглядом

Так, Труэба так і залишився дитиною в душі, він усвідомить це сам і не бажає змінитися

“Ніщо не виражається так наївно, говорить він, як почуття матері й дитини; але є чи також у світі що-небудь вище й чистіше цих почуттів?”

За те й мир для нього не безмежна пустеля, де не росте жодного квітки, і життя не темна ніч “Що не світить зіркою ні єдиної”. Сприймаючи серцем лише втішні враження, він любить Бога, людей, своє рідне село; любить сонце, що посміхається йому щоранку, фантастичне місячне світло, птахів, що прилітають із кожною новою весною, і кожний його добуток перейнятий цим незворушним оптимізмом, на всі налагающим свій разовий колорит

Додайте до веселості Беранже, до наївності Беркена, до пасторального духу Флоріана, ще глибока повага до католицької релігії й до тих старим, патріархальним традиціям, що становлять такий же істотний елемент у житті біскайських горців, як і шотландських, — й вам буде зрозуміло, чому цей письменник придбав широку популярність серед своїх співвітчизників, яких він зображує дуже жваво і яскраво, незважаючи на крайню ідеалізацію

Pages: 1 2