Поезiя i проза – глибоко своєрiднi сфери мистецтва, якi рорзiзняються i формою, i змiстом, i своїм мiсцем в iсторiї лiтератури. Донедавна прозою (на вiдмiну вiд поезiї) вважали усi нехудожнi словеснi твори; подiбний слововжиток спостерiгається навiть у XX ст. В українськiй лiтературi поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у пiсляшевченкiвський перiод. Художня проза у власному розумiннi цього слова – порiвняно пiзне явище, яке iнтенсивно формувалося ще з доби Вiдродження. У давнiй i середньовiчнiй лiтературi проза мала специфiчне призначення: у прозиi творились, як правило, лише напiвхудожнi, «змiшанi» твори прикладного характеру (iсторичнi хронiки, фiлософськi дiалоги, ораторськi твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комiчних жанрiв (фарси, деякi види сатири i т. iн.). Проза тих часiв – це так звана ритмiчна проза, яка своєю формою наближалася до вiрша, сприймалася як своєрiдне вiдгалуження поезiї. Наприклад, у києво-руськiй прозi наявна послiдовна ритмiчна органiзацiя: текст членувався на бiльш-менш рiвнi вiдтинки (колони), котрi часто завершувалися (чи причиналися) спiвзвучними дiєслiвними або iменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Вiдродження (в українськiй лiтературi значно пiзнiше) формується проза, а з доби Просвiтництва вона посiдає провiдну роль у лiтературi (роман, новела, повiсть).

Донинi не розв’язано питання про формальну органiзацiю художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю органiзацiєю проза не має принципових вiдмiнностей вiд повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпiдставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна i внутрiшньо закономiрна структура, яка принципово вiдрiзняється вiд вiршового ритму i при цьому усе ж виводить прозу за межi буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемiнгуей та iн.), вимагаючи вiд автора не меншої напруги i майстерностi, нiж вiрш. Художня своєрiднiсть прози не вичерпується принципами зовнiшньої органiзацiї мови. У прозi домiнують суттєво вiдмiннi способи та форми словесної образностi вiд таких, якими користається поезiя. Так, рiзнi види тропiв, якi здебiльшого мають велике значення для органiзацiї поетичного мовлення, у прозi посiдають куди менш помiтне мiсце. Якщо в поезiї джерелом «художньої енергiї» є взаємодiя, взаємовiдзеркалення словесних вимислiв, здiйснюване рiзними формами зiставлення слiв (порiвняння, метафора, метонiмiя i т. п.), то для прози найбiльш характерною є взаємодiя рiзних мовних планiв: мови автора, оповiдача, персонажiв. Через взаємовiддзеркалення цих мовних планiв зiдйснюється осмислення i оцiнка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозi (порiвняно з поезiєю) постає бiльш «прозорою», що, здавалось би, вiдтворює певну життєву реальнiсть безпосередньо. Разом з тим постiйно вiдчутна образна сила митця, майстернiсть володiнням словом, згармонiйована точнiсть i яснiсть мовних планiв. Значно бiльшу роль у прозi вiдiграє сюжет, послiдовний розвиток дiї; предметнiшими i бiльш визначеними є характери та обставини.

На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого – слабкою структурованістю самого українського суспільства.

Pages: 1 2