От вони вибралися за міські ворота. Сніг повалив раптом пластівцями, і стало темно, хоч око виколи. Хлопчик поспішно відпустив мотузку, которою зачепився за більші сани, але санки його точно приросли до них і продовжували нестися вихром. Кай голосно закричав - ніхто не почув його. Сніг валив, санки мчалися, поринаючи в замети, перескакуючи через огорожі й канави. Кай весь тремтів

Сніжні пластівці всі росли й звернулися під кінець у більших білих курей. Раптом вони розлетілися в сторони, більші сани зупинилися, і людина, що сиділа в них, устала. Це була висока, струнка, сліпуче біла жінка - Сніжна королева; і шуба й шапка на ній були зі снігу

- Славно проїхалися! - сказала вона. - Але ти зовсім змерзнув - полезай до мене в шубу!

Посадила вона хлопчика в сани, загорнула у свою ведмежу шубу. Кай немов у сніжний замет опустився

- Усе ще мерзнеш? - запитала вона й поцілувала його влоб.

В! Поцілунок її був холодніше льоду, він пронизав його наскрізь і дійшов до самого серця, а воно й без того вже було наполовину крижаним. Каю здалося, що ще небагато - і він умре… Але тільки на мінуту, а потім, навпроти, йому стало так добре, що він навіть зовсім перестав мерзнути

- Мої санки! Не забудь мої санки! - спохватився він

Санки прив’язали на спину однієї з білих курей, і вона полетіла з ними за більшими саньми. Сніжна королева поцілувала Кая ще раз, і він забув і Гердові, і бабусю, і всіх домашніх

- Більше не буду цілувати тебе, - сказала вона. - Не те зацілую до смерті

Кай глянув на неї. Як вона була гарна! Особи розумній а прелестней він не міг собі й представити. Тепер вона не здавалася йому ледяною, як того разу, коли сиділа за вікном і кивала йому

Він зовсім не боявся її й розповів їй, що знає всі чотири дії арифметики, так ще із дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і жителів, а вона тільки посміхалася у відповідь. І тоді йому здалося, що на самому-те справі він знає зовсім мало.

У ту ж мить Сніжна королева здійнялася з ним на чорну хмару. Бура вила й стогнала, немов розспівувала стародавні пісні; вони летіли над лісами й озерами, над морями й сушею; студені вітри дули під ними, вили вовки, іскрився сніг, літали з лементом чорні ворони, а над ними сіяв великий ясний місяць. На нього дивився Кай всю довгу-довгу зимову ніч, а вдень заснув у ніг Сніжної королеви

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. КВІТНИК ЖІНКИ, ЩО ВМІЛА ЧАКЛУВАТИ

А що ж було з Гордої, коли Кай не повернувся? Куди він подівся? Ніхто цього не знав, ніхто не міг дати відповідь

Хлопчики розповіли тільки, що бачили, як він прив’язав свої санки до більших чудових саней, які потім згорнули в провулок і виїхали за міські ворота

Багато було пролито по ньому зліз, гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай умер, потонув у ріці, що протікала за містом. Довго тяглися похмурі зимові дні

Але от настала весна, виглянуло сонце

- Кай умер і більше не повернеться! - сказала Герда

- Не вірю! - відповідав сонячне світло

- Він умер і більше не повернеться! - повторила вона ластівкам

- Не віримо! - відповідали вони

Під кінець і сама Герда перестала цьому вірити

- Надягну-Ка я свої нові червоні черевички (Кай жодного разу ще не бачив їх), - сказала вона якось ранком, - так піду запитаю про нього в ріки

Було ще дуже рано. Вона поцілувала сплячу бабусю, надягла червоні черевички й побігла одна-одинешенька за місто, прямо креке.

- Правда, що ти взяла мого названого братика? - запитала Герда. - Я подарую тобі свої червоні черевички, якщо ти повернеш мені його!

И дівчинці почудилось, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона зняла свої червоні черевички - саме дорогоцінне, що в неї було, - і кинула в ріку. Але вони впали в самого берега, і хвилі зараз же винесли їх назад - ріка немов би не хотіла брати в дівчинки її коштовність, тому що не могла повернути їй Кая. Дівчинка ж подумала, що кинула черевички недостатньо далеко, влізла в човен, що гойдався в очереті, стала на самий краєчок корми й знову кинула черевички у воду. Човен не був прив’язаний і від її поштовху відійшов від берега. Дівчинка хотіла скоріше вистрибнути на берег, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен уже зовсім відплив і швидко нісся по плині

Герда жахливо злякалася й прийнялася плакати й кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на сушу й тільки летіли за нею уздовж берега й щебетали, немов бажаючи неї утішити:

- Ми тут! Ми тут!

Човен несло усе далі. Герда сиділа сумирно, в одних панчохах: червоні черевички її плили за човном, але не могли наздогнати її.

“Може бути, ріка несе мене до Каю?” - подумала Герда, повеселіла, устала на ноги й довго любувалася гарними зеленими берегами

Але от вона приплила до великого вишневого саду, у якому тулився будиночок під солом’яним дахом, із червоними й синіми стеклами у віконцях. У дверей стояли два дерев’яних солдати й віддавали честь усім, хто пропливав мимо. Герда закричала їм - вона прийняла їх за живих, але вони, зрозуміло, не відповіли їй. От вона підплила до них ще ближче, човен підійшла ледве не до самого берега, і дівчинка закричала ще голосніше. З будиночка вийшла стара-престара бабуся із ключкою, у великому солом’яному капелюсі, розписаної чудесними квітами

- Ах ти бідне дитятко! - сказала бабуся. - И як це ти потрапила на таку більшу швидку ріку так забралася так далеко?

Із цими словами бабуся ввійшла у воду, зачепила човен ключкою, притягла до берега й висадила Гердові

Герда була рада-радешенька, що опинилася нарешті на суші, хоч і побоювалася незнайомої баби

- Ну, підемо, так розкажи мені, хто ти і як сюди потрапила, - сказала бабуся

Герда стала розповідати їй про всім, а бабуся погойдувала головою й повторювала: “Гм! Гм!” Коли дівчинка скінчила, вона запитала бабусю, чи не видала вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив отут, але, вірно, пройде, так що горювати поки не про що, нехай Герда краще покуштує вишень так помилується квітами, що ростуть у саду: вони гарніше, ніж у будь-якій книжці з картинками, і всі вміють розповідати казки. Отут бабуся взяла Гердові за руку, повела до себе в будиночок і замкнула двері на ключ

Вікна були високо від підлоги й усе з різнобарвних - червоних, синіх і жовтих - скелець; від цього й сама кімната була освітлена якимсь дивним райдужним світлом. На столі стояв кошик із чудесними вишнями, і Герда могла їсти їх скільки завгодно. А поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся вилися кучерями й золотим сяйвом оточували миле, привітне, кругле, немов троянда, личко дівчинки

- Давно мені хотілося мати таку миленьку дівчинку! - сказала бабуся. - От побачиш, як добре ми з тобою заживемо!

И вона продовжувала розчісувати кучері дівчинки й чим довше чесала, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая - бабуся вміла чаклувати. Тільки вона була не злою чаклункою й чаклувала лише зрідка, для свого задоволення; тепер же їй дуже схотілося залишити в себе Гердові. І от вона пішла в сад, доторкнулася ключкою до всіх рожевих кущів, і ті як стояли в повному кольорі, так всі й пішли глибоко в землю, і сліду від них не залишилося. Бабуся боялася, що Герда побачивши цих троянд згадає про своїх, а там і про Кае та й утече від її

Потім бабуся повела Гердові у квітник. Ах, який аромат отут був, яка краса: самі різні квіти, і на кожну пору року! У всьому світлі не найшлося б книжки з картинками строкатіше, гарніше цього квітника. Герда стрибала від радості й грала серед квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді неї уклали в чудесну постіль із червоними шовковими перинками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися сни, які бачить хіба королева в день свого весілля

На інший день Герді знову дозволили грати в чудесному квітнику на сонце. Так пройшло багато днів. Герда знала тепер кожну квітку в саду, але як ні багато їх було, їй все-таки здавалося, що якогось бракує, тільки якого? І от раз вона сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, розписану квітами, і найкрасивішим з них була троянда - бабуся забула неї стерти, коли спровадила живих троянд під землю. От що значить неуважність!

- Як! Отут немає троянд? - сказала Герда й зараз же побігла в сад, шукала їх, шукала, так так і не знайшла

Тоді дівчинка опустилася на землю й заплакала. Теплі сльози падали саме на те місце, де стояв колись один з рожевих кущів, і як тільки вони зволожили землю, кущ миттєво виріс із її, такий же квітучий, як колись.

Оповила його рученятами Герда, прийнялася цілувати троянди й згадала про тих дивовижних троянд, що цвіли в неї будинку, а разом з тим і Окае.

Pages: 1 2 3 4 5 6

Збережи - » Андерсен Х. К. - Сніжна королева . З'явився готовий твір.