Ну, почнемо! Дійшовши до кінця нашої історії, ми будемо знати більше, ніж зараз. Отож, жив-був троль, злий-презлий, сущий диявол. Раз був він в особливо гарному настрої: змайстрував таке дзеркало, у якому вес добре й прекрасне зменшувалося далі нікуди, а вес дурне й потворне так і випирало, робилося ще гаже. Прекраснейшие ландшафти виглядали в ньому вареним шпинатом, а кращі з людей - виродками, або здавалося, начебто коштують вони догори ногами, а животів у них зовсім немає! Особи спотворювалися так, що й не довідатися, а якщо в кого була ластовинка, те вуж будьте покійні - вона розповзалася й на ніс і на губи. А якщо в людини була добра думка, вона відбивалася в дзеркалі таким кривлянням, що троль так і підкочував зі сміху, радуючись своєї хитрій вигадці

Учні троля - а в нього була своя школа - розповідали всім, що трапилося чудо: тепер тільки, говорили вони, можна побачити увесь світ і людей у їхньому щирому світлі. Вони бігали всюди із дзеркалом, і незабаром не залишилося ні однієї країни, жодного людини, які не відбилися б у ньому в перекрученому виді

Напоследок схотілося їм добратися й до неба. Чим вище вони піднімалися, тим сильніше кривлялося дзеркало, так що вони ледве втримували його в руках. Але от вони злетіли зовсім високо, як раптом дзеркало до того пережолобило від гримас, що воно вирвалося в них з рук, полетіло на землю й розбилося на мільйони, більйони осколків, і тому відбулося ще більше лих. Деякі осколки, з піщину величиною, розлітаючись по белу світла, попадали людям в очі, так так там і залишалися. А людина з таким осколком в оці починав бачити всі навиворіт або зауважувати в кожній речі тільки дурне - адже кожний осколок зберігав властивість усього дзеркала. Деяким людям осколки попадали прямо в серце, і це було страшнее всього: серце робився як шматок льоду. Були серед Осколків і більші - їх вставили у віконні рами, і вуж у ці-те вікна не коштувало дивитися на своїх добрих друзів. Нарешті, минулого й такі осколки, які пішли на окуляри, і зле було, якщо такі окуляри надягали для того, щоб краще бачити й правильно судити овещах.

Злий троль надривався від сміху - так веселила його ця витівка. А по світлу літало ще багато осколків. Послухаємо ж про них!

ІСТОРІЯ ДРУГА. ХЛОПЧИК І ДІВЧИНКА

У великому місті, де стільки будинків і людей, що не всім вистачає місця хоча б на маленький садок, а тому більшості жителів доводиться задовольнятися кімнатними квітами в горщиках, жили двоє бедних дітей, і садок у них був ледве побільше квіткового горщика. Вони не були братом і сестрою, але любили один одного, як брат і сестра

Батьки їх жили в комірках під дахом у двох сусідніх будинках. Покрівлі будинків сходилися, і між ними тягся водостічний жолоб. Тут-Те й дивилися один на одного горищні віконця від кожного будинку. Коштувало лише переступити через жолоб, і можна було потрапити з одного віконця вдругое.

У батьків було по великому дерев’яному ящику, у них росла зелень для приправ і невеликі рожеві кущі - по одному в кожному ящику, пишно разросшиеся. Батькам спало на думку поставити ці ящики поперек жолоба, так що від одного вікна до іншого тяглися немов дві квіткові грядки. Зеленими гірляндами спускався з ящиків горох, рожеві кущі заглядали у вікна й спліталися галузями. Батьки дозволяли хлопчикові й дівчинці ходити друг до друга в гості по даху й сидіти на лавочці під трояндами. Як чудово їм отут гралося!

Зима клала кінець цієї радості. Вікна найчастіше зовсім замерзали, але діти нагрівали на печі мідні монети, прикладали їх до замерзлих стекол, і зараз же відтавав чудесний круглий отвір, а в нього визирало веселе ласкаве вічко - це дивилися, кожний зі свого вікна, хлопчик і дівчинка, Кай і Герда. Улітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях друг у друга, а зимою треба було спочатку спуститися на багато щаблів долілиць, а потім піднятися на стільки ж нагору. Надворі перепурхував сніжок

- Це рояться білі бджілки! - говорила стара бабуся

- А в їх теж є королева? - запитував хлопчик. Він знав, що в теперішніх бджіл є така

- Є! - відповідала бабуся. - Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більше їх всіх і ніколи не сідає на землю, вічно носиться в чорній хмарі. Часто по ночах пролітає вона по міських вулицях і заглядає у віконця, от тому-те й покриваються вони морозними візерунками, немов квітами

- Бачили, бачили! - говорили діти й вірили, що все це суща правда

- А сюди Сніжна королева не може ввійти? - запитувала дівчинка

- Нехай тільки спробує! - відповідав хлопчик. - Я посаджу її на теплу грубку, от вона й стане

Але бабуся погладила його по голові й почала розмову одругом.

Увечері, коли Кай був будинку й майже зовсім роздягнувся, збираючись лягти спати, він видрав на стілець у вікна й подивився у відталий на шибці кружечок. За вікном пурхали Сніжинки. Одна з них, побільше, упала на край квіткового ящика й початку рости, рости, поки нарешті не перетворилася в жінку, закутану в найтонший білий тюль, витканий, здавалося, з мільйонів сніжних зірочок. Вона була так чарівна й ніжна, але з льоду, зі сліпуче блискаючого льоду, і все-таки живаючи! Ока її сіяли, як дві ясних зірки, але не було в них ні теплоти, ні спокою. Вона кивнула хлопчикові й понадила його рукою. Кай злякався й зстрибнув зі стільця. А повз вікно промайнуло щось схоже на більшого птаха

На інший день було ясно й морозно, але потім настала відлига, а там і весна прийшла. Заблищало сонце, проглянула зелень, будували гнізда ластівки. Вікна розчинили, і діти знову могли сидіти у своєму садку у водостічному жолобі над усіма поверхами

Рози в те літо цвілі пишно, як ніколи. Діти співали, взявшись за руки, цілували троянди й радувалися сонцю. Ах, яке чудесне стояло літо, як добре було під рожевими кущами, яким, здавалося, цвісти й цвісти вічно!

Якось раз Кай і Гордий сиділи й розглядали книжку з картинками - звірами й птахами. На більших баштових годинниках пробило п’ять

- Ай! - скрикнув раптом Кай. - Мене кольнуло прямо в серце, і щось потрапило в око!

Дівчинка оповила рученям його шию, воно часто моргав, але в оці начебто нічого не було

- Мабуть, вискочило, - сказав він

Але це було не так. Це були саме осколки того диявольського дзеркала, про яке ми говорили спочатку.

Бедняжка Кай! Тепер його серце повинне було стати як шматок льоду. Біль пройшов, але осколки залишилися

- Про що ти плачеш? - запитав він Гердові. - Мені зовсім не боляче! Фу, яка ти некрасива! - раптом крикнув він. - Геть ту троянду точить хробак. А та зовсім крива. Які бридкі троянди! Не краще ящиків, у яких стирчать

И він штовхнув ящик ногою й зірвав обидві троянди

- Кай, що ти робиш! - закричала Герда, а він, бачачи її переляк, зірвав ще одну троянду й утік від милої маленької Герди у своє вікно

чиПринесе тепер йому Герда книжку з картинками, він скаже, що ці картинки гарні тільки для грудних хлопців; чи розповість що-небудь стара бабуся - причепиться до її слів. А те дійде навіть до того, що почне передражнювати її ходу, надягати її окуляри, говорити її голосом. Виходило дуже схоже, і люди сміялися. Незабаром Кай навчився передражнювати й всіх сусідів. Він відмінно вмів виставляти напоказ всі їхні чудності й недоліки, і люди говорили:

- Дивно здатне хлопча!

А причиною всьому були осколки, що потрапили йому в око й у серце. Тому-Те він і передражнював навіть милу маленьку Гердові, але ж вона любила його всім серцем

И забави його стали тепер зовсім іншими, такими мудрованими. Раз зимою, коли йшов сніг, він з’явився з більшим збільшувальним склом і підставив під сніг підлоги своєї синьої куртки

- Подивися в скло, Герда, - сказав він

Кожна сніжинка здавалася під склом куди більше, ніж була насправді, і походила на розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так красиво!

- Бачиш, як хитро зроблено! - сказав Кай. - Набагато цікавіше теперішніх квітів! І яка точність! Ні єдиної неправильної лінії! Ах, якщо б тільки вони не танули!

Трохи згодом Кай з’явився в більших рукавицях, із санками за спиною, крикнув Герді в саме вухо: “Мені дозволили покататися на великій площі з іншими хлопчиками!” - і втік

На площі качалася безліч дітей. Хто посмелее, прив’язував свої санки до селянських саней і котився далекодалеко. Це було куди як цікаво. У самий розпал веселощів на площі з’явилися більші сани, пофарбовані в білий колір. У них сидів хтось укутаний у білу хутряну шубу й у такій же шапці. Сани об’їхали навколо площі два рази. Кай жваво прив’язав до них свої санки й покотив. Більші сани понеслися швидше, потім згорнули із площі в провулок. людина, Що Сиділа в них, обернулася й привітно кивнув Каю, точно знайомому. Кай кілька разів поривався відв’язати свої санки, але людина в шубі все кивав йому, і він продовжував їхати за ним

Pages: 1 2 3 4 5 6

Збережи - » Андерсен Х. К. - Сніжна королева . З'явився готовий твір.