Художня творчість Франса відрізняється надзвичайною культурною насиченістю. Він - ерудит, що часто користується культурними алюзіями й ремінісценціями. Ж.. Леметр писав про Франсе: «Розум цього неймовірно освіченого літератора, досить спритн і витонченого, увібрав всі інтелектуальні надбання нашого сторіччя; я не знаю іншого письменника, який би відображав реальність крізь такий найбагатший шар науки, літератури, що предидут вражень і міркувань». Франс з’єднав у собі інтелектуала-ерудита й спостерігача-імпресіоніста. Потужна філолофсько-моралістична й раціоналістична традиція у творчості Франса поєднується з культурою імпресіоністського бачення й листа

Видатний письменник-реаліст, він розглядає суспільні явища в їхній перспективі й діалектичному розвитку. Його художнє мислення відрізняється масштабністю й глибиною проникнення в сутність того, що відбувається. В 1921 р. Франс став лауреатом Нобелівської премії. У рішенні Нобелівського комітету підкреслювалося, що премія присуджується «за блискучі літературні досягнення, позначені шляхетністю й строгістю стилю, чутливістю людини з великою душею, зворушливою ясністю й справжнім французьким темпераментом».

Франс народився в сім’ї паризького книгаря. Дитинство майбутнього письменника пройшло в батьківській книгарні, де панував культ друкованого слова. У книгарні, розташований на набережній Малаке, найчастіше навідувалися відомі критики й письменники (у тому числі брати Гонкури). Закінчивши коледж Св. Станіслава в 1862 р. і одержавши солідне гуманітарне утворення й звання бакалавра (1864), Франс почав літературну діяльність. Він співробітничав з різними виданнями, писав бібліографічні огляди, статті для довідників і енциклопедій, рецензії, передмови до книг. В 1867 р. побачили мир перші літературні твори Франса - кілька віршів, у яких поет порозумівся у своїх республіканських симпатіях. В 1868 р. вийшов друком літературний^-літературний-історико-літературний нарис Франса про А. де Віньї, де виразно помітний вплив концепції «трьох факторів» И. Тена. Творчість А. де Віньї дослідник розглядає як прояв конфлікту думки й дії у свідомості поета

Франс досить прохолодно поставився до встановлення Паризької комуни: він покинув Париж і перечекав буремні дні у Версалі. В 1876 р. Франс обійняв посаду бібліотекаря в бібліотеці Сенату. Тоді ж він познайомився із Ш. Леконтом де Ліллем, налагодив дружні стосунки з «парнасцами», співробітничав з поетичним альманахом «Сучасний Парнас».

Перший поетичний збірник Франса «Золоті поеми» («Poemes d’ores», 1873) став свідченням того, що Франс успішно засвоїв канони парнаской естетики. Описовість, прагнення до об’єктивності, певна статичність образа в об’єднанні з його колористической і пластичною виразністю - от головні особливості поезії Франса. Провідна думка збірника - у природі й у житті триває безперервна боротьба - до певної міри сформувалася під впливом доктрини Ч. Дарвіна, яким Франс із молодості захоплювався

У драматичній поемі «Коринфская весілля» («Les Noces corinthiennes», 1876) розповідається про трагічну любов молодого пастуха Гиппия до юного Дафни. Герої поеми стають жертвами християнського догматизму й релігійної нетерпимості. У поемі помітне вплив, що зробили на Франса роботи е. Ренана. У повістях «Иокастa» («Іocaste», 1879) і «Худючий кіт» («Le Chat maigre», 1879) Франс уперше звернувся до сучасного матеріалу, змалював звичаї й характери сучасників. У квітні 1877 р. письменник одружився з Марі Валері де Совилл, дочкою значного чиновника міністерства фінансів, і подружня пара оселилася в особняку на вулиці біля Булонского лісу. В 1881 р. Франс став батьком: у нього народилася дочка Сюзанна, що він любив все своє життя. Проте, як згодом виявиться, шлюб Франса не був довговічним. Для дружини була далека, як духовне життя письменника, так і його творчість, тому в 1892 р. Франс розвелися

Літературне визнання Франсу приніс роман «Злочин Сильвестра Боннара» («Le Crime de Sylvestre Bonnard», 1881). Академік Сильвестр Боннар присвячує своє життя пошуку стародавніх рукописів, живе у звичайному й затишному світі думки, своїх наукових досліджень і книг. Але в цьому штучному світі, обмеженому кабінетом і бібліотекою, час від часу повіває вітерець живого життя: чи те книгоноша м. Кокоз із його «історіями»; молода незнайомка з дитиною, якою Боннар на Різдво посилає поліно, щоб вони могли зустріти свято в теплому житлі, чи те внучка жінки, що Боннар колись любив - Жанна-Олександр, що потрапила в руки пройдисвітів. Намагаючись вирвати сироту із принизливої ситуації, у яку вона потрапила, Боннар наважується на вчинок, що за тодішніми законами трактувався як злочин: він викрадає дівчину з пансіону пані Префер і видає її заміж за один зі своїх учнів

В «Злочині Сильвестра Боннара» Франс виробляє принципи нового типу роману. У центрі добутку - герой-інтелектуал, «ідеолог», що відчутно реагує на все, що відбувається навколо, і будує важливі висновки з, на перший погляд, несуттєвих фактів, подій і спостережень. Сюжет роману розвертається як «експеримент» над ідеєю. Автор начебто перевіряє основну тезу свого героя: «…Марнувати свої дні на старі тексти - це ще не життя». Конфлікт роману здобуває філософський характер: у суперечку вступають не характери, а різні погляди на сенс життя й покликання людини. Підкреслюючи невірогідність, неповноцінність Боннаровой життя, відірваної від миру дії й зосередженої на культурних надбаннях, Франс разом з тим показує і його антагоністів - діяльних, але бездуховних пані Префер і метра Муша.

Перенесення акценту з інтриги на розвиток думки героя, його внутрішнього миру обумовило певну самостійність двох частин роману Франс: «Полина» і « Жанна-Олександр». Перші читачі й критики роману навіть висували обвинувачення письменникові в аморфності композиції. Проте, обидві частини об’єднані образом головного героя й спільністю порушених у них проблем. Франс розглядає в романі питання про співвідношення мислення й дії, миру культури й об’єктивної реальності. У фіналі добутку письменник відмінюється до думки про необхідність синтезу цих двох сфер. Злочин Боннара, на думку автора, полягає не в тім, у чому його обвинувачує суспільство й закон. Сам Боннар називає себе злочинцем тоді, коли, віддавши Жанні-Олександр у придане свою бібліотеку, не може удержатися від того, щоб не забрати з її трохи найбільш дорогих для нього книг. Боннар не здатний домогтися єдності думки й дії. Мир мислення й культури залишається для нього все-таки реальніше миру дії. Але цей мир може знищити живе життя - так само, як казки, які Боннар розповідає своєму хворобливому й вразливому онукові, остаточно калічать кволе єство хлопчика, прискорюючи його смерть

В «Злочині Сильвестра Боннара» виразно виявилася самобутність письменницької манери Франса: його іронія, гумор, скептицизм, майстерність істотної фрази й точного слова. Роман був відзначений премією французької Академії