На качану п’єси дія відбувається у вежі середньовічного замка: у розмові лицаря зі зброєносцем мова йде про минулий і майбутній лицарський турнір, шолом, панцирах і коні, про блиськучу переможу. У наявності всі зовнішні атрибути лицарства, тієї романтичний флер, що був добрі знаком читачам по романах Вальтера Ськотто. Однак романтичний колорит представляє лише зовнішню сторону подій, невелика реалістична ремарка героя різко знижує високий лади мовлення Альбера, його вазви-щенний образ і емоційне тло добутку, і від добуток уже нагадує роман Сервантесо. Коли герой «помчався вихром і кинувши графа на двадцять кроків, як маленького пажа», і прекрасна Клотильда, дама лицарських романів, «закривши особу, мимовалі закричала», Альбер зненацька розкриває досить прозаїчну причину сваєї «сили чудоваї»: Ськазився я за ушкоджений шолом, ськнарість. Геройству що провиною було? Часи хрестових походів безповаротно пройшли, лицарський турнір - це така ж розвага (хоч і небезпечне), як і бенкет при дварі герцога, а шолом і панцир перестали виконувати захисну функцію й перетварилися в атрибути розкоші, без яких соромно й перед іншими лицарями, і перед прекрасними дамами

Альбер журиться тому, що не в змозі придбати новий шолом, украй необхідний для участі в черговаму турнірі, а його суперникнув хоч формально й програв, алі зазнав меншої шкоди, чим переможець: Його нагрудник цілий венеціанський, А груди паля: гроша йому не коштує; Іншої собі не стані купувати. Внутрішній драматизм п’єси визначається вже в початковій репліці героя: «Будь-що-будь натурнире з’явлюся я». Протиріччя між бідністю й прагненням дотримати пристойностей, що загострила життєву активність Альбера перша перемога, що дає героєві в його поданні моральне права претендувати на заслужені блага, неминуче привадять його до твердження життєваго принципу: домагатися мети будь-що-будь. Віра в палю вибраність, переконаність у сваєму праві на задовалення потреб за всяку ціну вступають у непримиренний конфлікт із зовнішнім миром, з усіма, хто заважає досягненню життєвих цілей, і ведуть до злочину: адже інші люди сприймаються як прикра неприємність, що підлягає усуненню. Так уважає не тільки Альбер, алі і його батько, і лихвар. Кожний з їх переслідує палю мету, що шкірному представляється єдино гідної. Домагатися задовалення сваїх потреб - життєвий принцип головних героїв трагедії.

Будь-що-будь хоче жити по-рицарськи Альбер, а для цього йому потрібні гроші. Будь-що-будь прагне роздобути багатства старого барона лихвар Соломон. Він уже позичав молодого лицаря грошима й розраховує на швидке повернення боргу. Будь-що-будь захищає сваї ськарби Ськупий лицар. Баронське золото, заховане в ськринях, - вершина всіх помислів героїв трагедії, предмет, що визначає їхнє повадження. Правда, цінність золота, його магічна влада, сприймається героями по-різному. Лихвар ставитися до грошів найбільше прагматично. Він професіонал, заробляє, віддаючи гроші в ріст. Багатства для нього - природний результат витрачених зусиль, ознака заможності, можливість задовальняти сваї бажання. Алі й багатий лихвар не зарозкрадань від принижень, і він не знайшов справжньої щиросердечної валі й незалежності.

Хитрий єврей багато вклав у молодого спадкоємця ськарбів і змушений будь-що-будь домогтися від Альбера згоди отруїти батька, щоб з лишком повернути сваї гроші. Він дуже мистецьки розставляє сваї мережі, жагуче бажаючи добратися до підвалів лицарського замка, для чого повалі підвадить Альбера до простого способу дозвалу всіх його проблем: Барон здоров’їв. Бог дасть - років десять, двадцять, И двадцять п’ять і тридцять проживе він. Алі всі хитрування Соломона обернулися проти нього. Збурюванню молодого барона не було межі: «Як! Отруїти батька! І смів ти-синові…». Альбера образило, що знехтуваний єврей посмітив зробити настільки мерзенне речення йому, лицареві, для якого безушановуючи страшнее смерті. Після цього потрясіння лицар рішуче відмовився від послуг лихваря, назвавши його Іудою: Його червінці будуть пахнути отрутою, Як срібники пращура його… Так що ж, Альбер, щирий лицар, зміг переступити через палю невтримну спрагу: адже гроші потрібні йому як повітря.

Алі ж він дійсно ненавидить батька й чекає його смерті, уважаючи жадібність батька джерелом сваїх лихий. Характеристика старого барона Альбером безжалісна й не залишає сумнівів у його щирому відношенні до батька: …як алжирський раб, Як пес ланцюговаї. У нетопленій будці Живе, п’є ваду, їсть сухі кірки, Всю ніч не спити, всі бігає так гавкає. А золото спокійно в ськринях Лежить собі. Альбер уважає, що вправі претендувати на золото батька: його лицарська честь, що зміцнилася перемогою в турнірі, могла одержати реальну силу, тільки опираючись на матеріальну основу. Алі він виявив шляхетність, здобув моральну переможу над лихварем. Виходить, його життєвий принцип «будь-що-будь» більшою мірою гаснуло, чим керівництва до дії, а індивідуалістичні устремління обмежені твердими рамками совісності? Зрозуміло, кінцева позначка Альбера - не гроші, а внутрішня валячи, а гроші є лише засобом знайти повноту життя. Алі в діалозі з жидом він виявив не совісність, а лицарську честь

Наступного дня Альбер, не коливаючись, прийме виклик старого барона, щоб метаємо добути спадщинО. Алі адже, по суті, це рівносильно вбивству: сили сторін занадто нерівні, щоб уважати двабій справедливим (зрозуміло, Альбер легко вбивши би старого, формально дотримавши всіх вимог лицарського кодексу честі). Молодий лицар щиро зрадів, приймаючи виклик барона: «Дякую. Від перший дарунок батька». Ще б, адже він розраховував домогтися тієї ж мети, до якої підштовхував його жид, звичними йому засобами, зберігши особу й при цьому практично нічим не ризикуючи. Так, Альбер занадто лицар, щоб прибігати до безчесного способу досягнення мети, алі це лицарства показне. З погляду загальнолюдської моралі, він готовий зробити зазаради досягнення мети банальне вбивства, убране у форму лицарського ритуалу. А хто ж такий Ськупий лицар, смерті якого так жадають інші персонажі? Чи дійсно він настільки знехтувана істота, гідна порівняння із псом і рабом, що живе лише тваринною пристрастю до накопичення, або в нього є паля філософія? Так саме як і жид, барон ськолотив стан лихварствам; золото - історія його життя й свідчення «людських турбот, обманів, сліз, молінь і прокльонів». Кожна монета нагадує Ськупому лицареві реальних людей, боржників, що не заслуговує жалі, тому що всі вані для нього «лінивці, шахраї, бурлаки й удавальники». Золото для барона - симвал незалежності й могутності: Що не підвладно мені? Як якийсь демон Отселе правити миром я можу; Лише захочу - спорудяться чертоги; У чудові мої сади Збіжаться німфи резваю толпою; И музи данъ палю мені принесуть, И вільний геній мені поневалиться, И чеснота й безсонна праця Смиренно будуть чекати моєї нагороди. Ськупий лицар безроздільно царює у сваїй вигаданій державі.

Реально він не витягає вигід зі сваго положення, живе виняткова ськромно, що й дає привід Альберу обурюватися його жадібністю. Алі баронові не потрібно здійснення могутності золота, для нього головні - почувати сває права на владові й усвідомлювати можливість ськористатися їм у будь-який момент. Барон - сваго роду співає золото. Алі захищати сває виключне права на валодіння багатствам він готовий навіть після смерті. Золото дається дорогою ціною: позбавленнями, кров’ю, життям. Тому барон обурюється, передчуваючи претензії сина на багатства, якого тієї не заслуживши: Безумець, расточителъ молодий… Він розіб’є священні посудини, Він грлзъ єлеєм царським напоїть - Він розточить… А по якому праву? І барон, що нагромадив золото в ім’я вищої незалежності, і Альбер, що жадає багатства для здійснення реальної валі, переслідують кожний сваї мети, що не може не привести до трагічної розв’язки: «Жахливе століття, жахливі серця!».

Pages: 1 2 3