З перших рядків вірша ми розуміємо, що поет пише його з ностальгічними почуттями про минуле міста: Я повернувся в моє місто, знайомий до сліз… Але довідатися місто поет не може. З пишної столиці він перетворився в брудне, налякане місто, жах якого поет не може сприйняти. Можливо, Мандельштам уважає, що в нього пройшли золоті роки, як і в Петербурга. Але поет все-таки бореться за своє існування, не хоче канути Влету.

Дивні метаморфози відбуваються з містом: блиск чорного оксамиту перетворюється в дьоготь, золото фасадів - у жовток. Місто тьмяніє, “втрачає своє зачарування розкоші, а на зміну йому приходять темні під’їзди, тьмяні ліхтарі”. Колірна гама допомагає поетові показати ту глибину прірви, у яку скачується не тільки місто, але й вдачі його жителів. І якщо місто гине, то поет не хоче випливати його долі: Петербург! Я ще не хочу вмирати! А для того, щоб продовжити своє існування в місті, автор відмовляється приймати дійсність

Він не може довідатися в умираючому Петербурзі колишньої пишності. Але Мандельштам виявляється єдино “живим” людиною в місті, &copy A L L S o c h. r u де всі вже пристосувалися до неминучої загибелі: Петербург! у мене ще є адреси. По яких знайду мерців голосу. В останніх рядках вірша перед нами відкривається картина трагічності епохи. Поет уже живе не в Петербурзі, а на якійсь “чорних сходах”.

И невідомо, куди ці сходи його приведе. И всю ніч безперервно чекаю гостей дорогих. Ворушачи кайданами ланцюжків дверних. Що це за гості, що приходять уночі? Напевно вони зовсім не “дорогі”. Можливо, поет хотів указати, що в багато білих ночей у Петрограді радянському зникло в нікуди безліч талановитих, розумних людей, що стояли на шляху в держави

Мандельштам пише, що й сам не впевнено, чи заберуть його в одну з таких ночей