Сентименталізм зародився наприкінці 20-х р. 18 в. в Англії, залишаючись в 20-50-і рр. тісно пов’язаним із просвітительським класицизмом і із просвітительським романом сентименталізму Ричардсона.



Повного розвитку французький сентименталізм досягає в епістолярному романі Ж. Ж. Руссо "Нова Элоиза". Емоційний^-емоційний-суб’єктивно-емоційний характер листів з’явився новаторством у французькій літературі

Роман "Юлія, або Нова Элоиза":

1) Тенденційність добутку

Виданий уперше в Голландії в 1761 році, роман "Юлія, або Нова Элоиза" має підзаголовок: "Листа двох коханців, що живуть у маленькому містечку в підніжжя Альп". І ще дещо сказане на титульному аркуші: "Зібрані й видані Жаном-Жаком Руссо". Ціль цієї нехитрої містифікації - створити ілюзію повної вірогідності оповідання. Видаючи себе за видавця, а не за автора, Руссо постачає деякі сторінки підрядковими приміткам (усього їх 164), ними він сперечається зі своїми героями, фіксуючи їхньої омани внаслідок бурхливих переживань любові, виправляє їхні погляди на питання моралі, мистецтва, поезії. В оболонці м’якої іронії верх об’єктивності: автор нібито не має нічого загального з діючими особами роману, він тільки спостерігач, що коштує над ними безсторонній суддя. І на початку Руссо домігся свого: його запитували, чи дійсно знайдені ці листи, минуле це йди вигадка, хоча сам же він видав себе епіграфом до роману й вірша Петрарки



"Нова Элоиза" складається з 163-х листів, розділених на шість частин. Епізодів у романі порівняно небагато в порівнянні з величезною надбудовою, що складається з великих міркувань на всілякі теми: про дуелі, про самогубство, про те, чи може заможна жінка допомагати грішми улюбленому чоловікові, про домашнє господарство й пристрій суспільства, про релігію й допомогу жебраком, про виховання дітей, про оперу й танці. Роман Руссо наповнений сентенціями, повчальними афоризмами, і, крім того, у ньому занадто багато сліз і подихів, поцілунків і обіймів, непотрібних скарг і недоречних співчуттів. В XVIII столітті це любили, принаймні, у певнім середовищі; нам це здається сьогодні старомодним і часто смішним. Щоб прочитати від початку до кінця "Нову Элоизу" з усіма відступами від сюжету, варто набратися неабиякої дози терпіння, але книга Руссо відрізняється глибоким змістом. "Новоя Элоиза" з неослабленою увагою вивчали такі вимогливі мислителі й художники слова, як Н. Г. Чернишевський і Л. Н. Толстой. Товстої сказав про роман Руссо: "Ця прекрасна книга змушує думати"

2) Сюжет

"Сімейна драма в будинку барона д’этанж у селищі Кларан спочатку сприймається як побитий мотив спокушання безневинної дівчини, дочки шановних батьків. В основі такого сюжету корисне повчання: дівчини, будьте обачні, не піддавайтеся зовнішній чарівності пороку; батьки невпинно стежите за поводженням своїх дітей! І от цей банальний сюжет Руссо вивернув навиворіт: "падіння" дівчини стає її піднесенням, "розбещувач" трагичен, норми патріархальної моралі виявляють свій догматизм, навіть нелюдськість." [див. 3]



Дія роману ставиться до 30-м років XVIII століття. Скромного двадцяти чотирирічного вчителя, бідняка й блукача, г-жа д’этанж запросила до своєї дочки. Ім’я домашнього вчителя - Сен-Пре, що означає: хоробрий, доблесна людина, доброчесний і відважний. У Юлії Сен-Пре знайшов його достоїнства, що захопили: чуйність, розум, эстетический смак, до того ж вона гарна собою. І відбулося те, що нерідко в подібних випадках відбувається: Сен-Пре закохався в Юліу. По натурі своєї мрійник, Сен-Пре ідеалізує предмет своєї любові, відкривши в Юлії "ознаки божества". Подихи, що придушують Сен-Пре, служать для Юліи доказом його хвилювань. Від стриманого тону Юліи Сен-Пре приходить в отчаянье й не в жарт вирішує покінчити із собою. Осліплений Сен-Пре не бачить свого щастя: адже Юлія відповідає йому взаємністю, і якщо, залишаючись наодинці з ним, вона звертається до нього крижаним тоном, а в присутності інших людей - грайливо, те робить це через труднощі положення: чим більше вона йому дає волі, тим більшою необхідністю стане його видалення



У Юліи була колись мила стара гувернантка Шельо. Осколок придворного легкодумства вдач, вона охоче розповідала Юліи про непристойні пригоди своєї молодості. Але навіть на краплю не зуміла Шайо послабити в Юлії вірність чесноти. Якоюсь мірою бесіди із Шельо були для Юліи навіть корисні, познайомивши її з виворотом світського життя. Але як Юліа ні розважлива, вона по натурі своєї створена для сильної любові, і скільки б у ній не було розсудливості, вона не може "приборкати свої страсті". Відчувши якусь щиросердечну слабість, Юлія викликає до себе свою вірну подругу - кузину Клару, в особі якої давно придбала повірницю. Вихована родителями в дусі строгої моралі, Юлія починає усвідомлювати, що її чеснота втрачає над нею влада. Вона полюбила, і в цьому не було б нічого жахливого, якби її коханий не був різночинцем. Безжалісний закон, заснований на дурному забобоні, говорить, що дворянка Юлія не може вийти заміж за міщанина Сен-Пре. Глибоке почуття натрапило на перешкоди, і Юлія - не менше ніж Сен-Пре - розгубилася. Щастя закоханих неможливо через станові забобони барона д’этанж, для якого фетиш фамільної честі дорожче рідної дочки. Приехавший після 30-літньої військової служби додому, г-н д’этанж знайомить із успіхами дочки в науках. Він міг би залишитися цілком задоволеним, якби йому не впала в око один дріб’язок: Сен-Пре нехтує геральдику, і Юліа перейнялася його ідеями. До того ж Сен-Пре відмовився від плати. Звичайне презирство дворянина до плебея, що одержує за свою працю гроші, поступається місцем підозрілості. Людське достоїнство й чесність для барона мало що значать - він уважає ці слова "двозначними". Як може дворянин бути чимсь зобов’язаним простій людині, хоча б і чесному?



Сум’яття охопило Юліу й Сен-Пре. "Проженете мене", - благає він неї. "Захисти мене від самої себе", - відповідає вона йому. І от один раз, коли була відсутня Клара, закохана Юліа віддалася улюбленому Сен-Пре. Міркуючи надалі, вона порахувала цей учинок своїм моральним "падінням".

А) історична Элоиза й відзвуки ричардсоновской традиції

Элоиза - 17 літня племінниця каноніка Фульбера, що жила XII столітті. Элоизу спокусив її вчитель богослов Пьер Абеляр. Коли дядько Элоизи довідався про це, він розлютувався, і слуги його скалічили Абеляра, так що він не міг уже бути ні коханцем, ні таємним чоловіком Элоизи. У жіночому монастирі, їм заснованим, заточив туди свою кохану. Автобіографія Абеляра "Історія моїх нещасть" повна сліз і гніву, жадібності до плотського життя й покаянного аскетизму. Із цієї автобіографії виступає не дуже привабливий вигляд обдарованого, егоїстичного честолюбця й фанатика, що сам себе називав "жалюгідним человечишкой". Зате незвичайно трагичен і чарівний вигляд Элоизи. З відданості деспотичному Абелярові вона прирекла себе на чернецтво. "Прагнучої любові, материнства, щастя, Элоиза підкорилася релігійної манії Абеляра, але - черниця проти волі - вона не могла й не хотіла сховати своїх страждань, смятений душі, коливань між болісною спрагою земного щастя й покірністю взятої на себе місії аббатиси. У листах до Абеляра вона писала йому про своєї "страсті, запалі молодості розпалюваному досвідом приятнейших насолод". Не заради добродії, визнавалася Элоиза, пішла вона в монастир, тому що вона більше любить його, Абеляра, чим бога." [див. 2]

Pages: 1 2