Йому пощастило народитися не підданим дрібного деспота, а громадянином вільного імперського міста Франкфурта-на-Майне, у якому сім’я його займала високе й почесне місце. ервие віршовані досвіди Ґете ставляться до восьмирічного віку. Не занадто строге домашнє навчання під спостереженням батька, а потім три роки студентської вольниці в Лейпцігському університеті залишали йому досить часу, щоб задовольнити тягу до читання й испробовать всі жанри й стилі епохи Освіти, так що до 19 років, коли важка хвороба змусила його перервати навчання, воно вже опанував прийомами версифікації й драматургії й був автором досить значного числа добутків, більшість яких згодом знищив. Спеціально збережений був віршований збірник Аннетте, і пасторальна комедія Капризи закоханого. У Страсбурзі, де в 1770-1771 Ґете завершив юридичне утворення, і в наступні чотири роки у Франкфурті він був лідером літературного бунту проти принципів, установлених И. Х.Готшедом (1700-1766) і теоретиками Освіти

У Страсбурзі Ґете зустрівся з И. Г.Гердером, що веде критиком і ідеологом руху "Бури й натиску", переповненим планами створення в Німеччині великої й оригінальної літератури. Захоплене відношення Гердера до Шекспіра, стародавньої англ поезії й народній поезії всіх націй відкрило нові обрії перед молодим поетом, чий талант тільки почав розкриватися. Ґете написав Геца фон Берлихингена) і, використовуючи шекспірівські "уроки", почав роботу над Эгмонтом (Egmont) і Фаустом (Faust); допомагав Гердеру збирати німецькі народні пісні й склав безліч віршів у манері народної пісні. Ґете розділяв переконаність Гердера в тім, що щира поезія повинна йти від серця й бути плодом власного життєвого досвіду поета, а не переписувати давні зразки. Ця переконаність стала на все життя його головним творчим принципом. У цей період палке щастя, яким його наповнювала любов до Фридерике Брион, дочки пастора, втілилася в яскравої образності й задушевної ніжності таких віршів, як Побачення й розлука, Травнева пісня й З розмальованою стрічкою; докори ж совісті після розставання з нею знайшли відбиття в сценах покинутости й самітності у Фаустові, Геце, Клавиго й у ряді віршів. Сентиментальна пристрасть Вертера до Лотте й трагічна його дилема: любов до дівчини, уже зарученої з іншим, - частину власного життєвого досвіду Ґете

Одинадцять років при веймарском дворі (1775-1786), де він був другом і радником молодого герцога Карла Августа, докорінно змінили життя поета. Ґете перебував у самому центрі придворного суспільства. . Але найбільше користі принесло йому тривале щоденне спілкування із Шарлоттой фон Штайн. Емоційність і революційне іконоборство періоду "Бури й натиску" відійшли в минуле; тепер ідеалами Ґете в житті й мистецтві стають стриманість і самоконтроль, урівноваженість, гармонія й класична досконалість форми. Замість великих геніїв його героями стають цілком звичайні люди. Вільні строфи його віршів спокійні й безтурботні по змісту й ритміці, але помалу форма стає жорсткіше, зокрема Ґете предпочитает октави й елегійні двустишия великої "трійки" - Катулла, Тибулла й Проперция.

Коли в 1805 помер Шиллер, трони й імперії содрогались - Наполеон перекроював Європу. У цей період він писав сонети до Минне Херцлиб, роман «Виборча спорідненість» і автобіографію. В 65 років, надягши східну маску Хатема, він створив «Західно-східний диван», збірник любовної лірики. притчі, глибокі спостереження й мудрі роздуми про людське життя, моральність, природу, мистецтві, поезії, науці й релігії опромінюють вірші Західно-східного дивана. в останнє десятиліття життя поета він закінчував Вільгельма Мейстера й Фауста

Творчість Ґете відбило найважливіші тенденції й протиріччя епохи. У підсумковому філософському творі - трагедії «Фауст» (1808-1832), насиченою науковою думкою свого часу, Иоганн Ґете втілив пошуки сенсу життя, знаходячи його в діянні. Автор праць «Досвід про метаморфозу рослин» (1790), «Вчення про кольори» (1810). Подібно Ґете-художникові, Ґете-натураліст охоплював природу й вес живе (включаючи людини) як єдине ціле

До сучасного героя звертається Ґете й у самому знаменитому добутку цього періоду - епістолярному романі «Страждання юного Вертера» (1774). В основі цього роману, перейнятого глибоко особистим, ліричним початком, лежить реальне біографічне переживання. Улітку 1772 р. Ґете проходив адвокатську практику в канцелярії імперського суду в маленькому містечку Вецларе, де він познайомився із секретарем Ганноверского посольства Кестнером і його нареченою Шарлоттой Буф. Уже після повернення Ґете у Франкфурт Кестнер повідомив йому про самогубство їхнього загального знайомого, молодого чиновника Иерузалема, що глибоко потрясло його. Причиною була нещасна любов, незадоволеність своїм суспільним становищем, почуття приниженості й безвихідності. Ґете сприйняв цю подію як трагедію свого покоління

Роман виник роком пізніше. Ґете обрав епістолярну форму, освячену авторитетами Ричардсона й Руссо. Вона давала йому можливість зосередити увагу на внутрішньому світі героя - єдиного автора листів, показати його очами навколишнє життя, людей, їхні відносини. Поступово епістолярна форма переростає в щоденникову. Наприкінці роману листа героя звернені вже до самого себе - у цьому відбивається наростаюче почуття самітності, відчуття замкнутого кола, що завершується трагічною розв’язкою

На початку роману домінує прояснене радісне почуття: покинувши місто з його умовностями й фальшю людських відносин, Вертер насолоджується самотою в мальовничій сільській місцевості. Руссоистское преклоніння перед природою сполучається тут з пантеїстичним гімном Всюдисущому. Руссоизм Вертера проявляється й у співчутливій увазі до простих людей, до дітей, які довірливо тягнуться до нього. Рух сюжету відзначений зовні незначними епізодами: перша зустріч із Лоттой, сільський бал, перерваний грозою, що одночасно спалахнула в обох спогад про оду Клопштока як перший симптом їхньої духовної близькості, спільні прогулянки - все це знаходить глибокий зміст завдяки внутрішньому сприйняттю Вертера, емоційної натури, цілком зануреної в мир почуттів. Вертер не приемлет холодних доводів розуму, і в цьому він - пряма протилежність нареченому Лотти Альбертові, до якого він змушує себе харчувати повагу як до гідної й чималої людини

Друга частина роману вводить соціальну тему. Спроба Вертера реалізувати свої здатності, розум, утворення на службі в посланника натрапляє на рутину й педантичну причепливість його начальника. На довершення цього йому в принизливій формі дають відчути його бюргерське походження. Заключні сторінки роману, що оповідають про останні годинники Вертера, його смерті й похоронах, написані від імені «видавця» листів і витримані в зовсім іншій, об’єктивній і стриманій манері

Ґете показав духовну трагедію молодого бюргера, скованого у своїх поривах і устремліннях відсталими, застиглими умовами навколишнього життя. Але, глибоко проникнувши в щиросердечний мир свого героя, Ґете не ототожнив себе з ним, він зумів глянути на нього об’єктивним поглядом великого художника. Через багато років він скаже: «Я написав «Вертера», щоб не стати їм». Він знайшов для себе вихід у творчості, що виявилося недоступним для його героя