Шлях Шиллєра до великої національної тематики й реалізму був непростим. Суспільні умови Німеччини й саме життя письменника у Веймарі були наповнені такими протиріччями, що під їхнім впливом Шиллер знову виявився відтиснутим із уже завойованої ним і проточеної дороги своєї творчості. Шлях, на який він вступив, привів митця до таких його визначних творів, як «Трагедія з хорами» та «Вільгельм Телль».

Своїм «досвідом трагедії в строгій формі», наслідуючи при цьому грецькі трагедії Софокла, Шиллер хотів за допомогою поетичних засобів спровокувати полеміку з романтиками, а також завдати удару натуралістам, яким протегували на веймарській сцені герцог і Коцебу. У листі від 17 лютого 1803 року Вільгельму Гумбольдту, який тоді перебував у Римі, Шиллер пояснював, чому він написав саме таку трагедію («Трагедія з хорами»): «Уся поезія — як німецька, так і іноземна — перебуває тепер у такому жалюгідному стані, що необхідні більша любов і віра, щоб думати про подальше прагнення йти вперед і сподіватися на краще. Школа Шлегеля й Тіка стає усе більш порожньою й карикатурною, а її антиподи — більш вульгарними й жалюгідними, і публіка коливається між цими двома напрямками». Шиллер хотів створити трагедію в дусі Софокла, що стала б зразком класичної форми й досконалості мови, і розраховував збагатити нею німецьку національну літературу.

Ідучи від мистецтва, поет хотів створити новий тип трагедії. При цьому його теоретичні позиції і його власна творча практика давно показали, що, тільки відштовхуючись від народного життя і тих насущних потреб, які глибоко хвилюють і тривожать народ, він може написати піднесені трагедії незалежно від того, де розгортається в них місце дії.

Оскільки Шиллер переважно працював відразу над декількома драматичними сюжетами й у більшості випадків брався за наступну драму, не закінчивши ще попередньої, він, працюючи ще над «Мессінською нареченою», був цілком захоплений величною тематикою «Вільгельма Телля». У листі до свого видавця Котта від 16 березня 1802 року митець просив «точну топографічну карту Вальдштеттенського озера й прилеглих кантонів» і згадував про те, що вивчає «Спгопісоп НЄІУЄІІСІШІ» Чуді. З приводу «Телля» він уже тоді зазначав: «Це повинен бути спектакль, яким ми здобуваємо славу». Але і літературна й театральна атмосфера Веймара штовхала митця насамперед до роботи над «Мессінською нареченого».

Взявшись за «Вільгельма Телля», Шиллер звернувся до зображення національної-визвольної боротьби народу. При цьому автор спирався на великий історичний матеріал і народні погляди. До цього часу митець досяг повного розквіту своєї майстерності. Він якось сказав своячці Кароліні фон Вольцоген: «Якби в історії було більше таких сюжетів, як Іоанна й Телль, то в трагедіях не було б недоліків». Це висловлення свідчить про органічно властиве Шиллеру драматичне сприйняття реальних конфліктів і про його гарячу підтримку справедливої боротьби народів проти гнобителів. Оскільки «Вільгельм Гель» був просякнутий саме таким духом, то у постановці від 17 березня 1804 року у Веймарі твір був сприйнятий як заклик до всіх німців виступити з об’єднаними патріотичними діями проти іноземного узурпатора Наполеона, який переможно йшов Європою, а двома місяцями пізніше коронував себе імператором Франції й збирався поневолити всю Німеччину, поділену на частини інтересами різних династій.

Хоча у «Вільгельмі Теллі» і присутні моменти з історії Швейцарії XII сторіччя, однак відтворені вони вже з тими змінами, які були відбиті в хроніках Мельхіору Русса (близько 1515 року) й потім у 1515 році в народних ігрищах про Телля з кантону Урі.

Драма «Телль», якщо оцінювати її з точки зору зображення історичних подій, не є дзеркалом історичної правди. Для письменника важливим було дещо інше, чому Меринг не надавав належного значення. Те, що дія драми розгортається в іншій країні й що події не сучасні, повинно було послужити тільки формою, у якій би художньо втілилася б німецька національна драма, і знайшли б вираження прогресивні ідеї часу. Шиллер створив драму про боротьбу й переможне повстання народу проти іноземних загарбників. Він написав не трагедію, а драму, що пророкувала перемогу німецького народу.

Реальне існування мисливця Вільгельма Телля, ім’я якого Шиллер обрав для назви своєї драми, не підтверджується історичними фактами. Його постать часто співвідносять з історією одного селянина, який у 1271 році в Телленплатті на озері Урі вистежив і застрелив габсбургзько-австрійського фогта, який наказав поставити жердину з капелюхом. Події про те, що Телль повинен був збити яблуко пострілом з голови своєї дитини, згадуються і в народному переказі, і в пісні у хроніці Русса; у народному ж ігрищі кантону Урі ці два сюжети зведені воєдино. Це глибоко драматичне сказання, яке протягом сторіч неодноразово оброблялося в різних варіантах у поетичній і оповідній формах, Шиллер запозичив від Чуді і з блискучою майстерністю органічно ввів його у свою драму про повстання швейцарського народу. Він також вивчав «Історію Швейцарського союзу» Іоганна фон Мюллера. «Союз Штауффахера» як революційне товариство існував насправді. Однак Шиллер уважав цілком природним одночасне існування цього союзу й виникнення легенди про Телля, існування якого історики заперечують. У центр своєї п’єси автор ставить «Вічний союз», який у 1291 році уклали три старих швейцарських кантони — Швиц, Урі й Унтервальден — для захисту своїх імператорських грамот про свободи, що гарантували їм безпосередньо імперські права й обов’язки. З урахуванням національних проблем німецького народу на час появи «Телля», Шиллер хотів у драматичній формі показати приклад єдино можливого їхнього вирішення. Тому швейцарський народ і його союз для національного об’єднання представляють провідну тему цього твору. Шиллер сам говорив про те, що Телль не є просто другорядним персонажем народної драми. У дійсності він головний, хоча й не єдиний; Його особиста доля в драматично загостреній формі відбиває загальну долю його народу. Гноблення й насильство у найрізкішій формі поширюються також і на тих, хто хоче триматися осторонь від політичних рухів проти іноземних намісників,— і вони змушені перейти до рішучих дій для звільнення не тільки самих себе, але й свого народу. Силою поетичного натхнення Шиллер проникнув у діалектику боротьби й відтворив її в образах; при цьому він зобразив Телля не просто аполітичною людиною, а одинаком, що не тільки вперто повторює: «Той, хто сильний, найсильніший, коли один», але вже з самого початку зображується письменником як чесний, відважний, завжди готовий прийти на допомогу. Він з’явиться негайно, якщо це буде потрібно його народу.

Нелюдськість Гесслера, який вимагав від Телля пострілом збити з голови власної дитини яблуко, тільки пояснює, чому Телль був змушений мстити фогту. Однак вона не виключає й того факту, що й без цього Телль брав би участь у повстанні народу.

Г. Плеханов в одній зі своїх розвідок у 1907 році намагався відповісти на запитання, чи не пішов Телль своїм одиничним виступом врозріз із інтересами швейцарського народу, тому що Штауффахер ще раніше, під час виходу на Рютлі, наполегливо радив готувати день розплати з тиранами. Плеханов пише про роль Телля: «Одиночні виступи нічого не вирішують в історії. І це теж відзначає Шиллер. Подвиг Телля є тільки приводом для революції, що звільнила від австрійського ярма середньовічну Швейцарію. Засоби для неї підготувала агітаційна й організаційна діяльність Штауффахерів. Сила таких сильних, які «найсильніші поодинці», лише побічно належить до числа рушійних сил історії.

Шиллерівський Телль — індивідуаліст за своєю природою. Однак при цьому Г. Плеханов пояснює зв’язок між індивідуальними діями Телля й народним рухом:

«Хіба Телль виявляє більше героїзму, ніж Штауффахер?

Зовсім ні! Не було б показати, що коли в Телля більше

Безпосередності, то в Штауффахера більше свідомої самовідданості в інтересах спільної справи… У діях, подібних до подвигу Телля, вся сила особистості виявляється в один момент». Критик, однак, високо оцінює велику силу, що розкривається в цьому учинку Телля.

«ВІЛЬГЕЛЬМ ТЕЛЛЬ» ШИЛЛЕРА

Особиста драма Телля показана Шиллером одночасно як частина і як кульмінація драми його народу. Франц Меринг, на жаль, недооцінив роль Телля, як і прогресивно-історичного значення слів барона фон Атгигаузена:

…О, не залишай святої справи своєї батьківщини!..

Pages: 1 2