Восени 1835 року Гоголь приймається за роботу над «Мертвими душами», сюжет яких, як і сюжет «Ревізора», був йому підказаний Пушкіним. «Мені хочеться в цьому романі показати хоча з одному боку всю Русь», - пише він Пушкіну. Пояснюючи задум «Мертвих душ», Гоголь писав, що образи поеми - «нітрохи не портрети з незначних людей, навпроти, у них зібрані риси тих, які вважають себе краще інших». Напевно, саме тому поняття «мертві душі» у гоголівській поемі постійно міняє свій зміст, переходячи з одного в іншій: це не тільки померлі кріпаки, купити які вирішив аферист Чичиков, але й духовно омертвілі поміщики й чиновники

Центральне місце в першому томі займають п’ять «портретних» глав (із другий по шосту). Цього глави,- побудовані за однаковим планом, показують, як на ґрунті кріпосництва складалися різні типи кріпосників і як кріпосне право в 20- 30-х роках XIX століття, у зв’язку з ростом капіталістичних сил, приводило поміщицький клас до економічного занепаду. Гоголь дає ці глави в певному порядку. Безгосподарного поміщика Манилова (2 глава) поміняє дріб’язкова Коробочка (3 глава), безладного марнотратника життя Ноздрева (4 глава) - скупий Собакевич (5 глава). Завершує цю галерею поміщиків Плюшкин - скнара, доведший свій маєток і селян до повного руйнування

З великою виразністю в «портретних» главах дана картина занепаду поміщицького класу. Від дозвільного мрійника, що живе у світі своїх мрій, Манилова, до «дубинноголовой» Коробочки, від її - до відчайдушного марнотрата, брехунові й шулерові Ноздреву, далі - до оскотинившемуся кулака Плюшкину веде нас Гоголь, показуючи все більше моральне падіння й розкладання представників поміщицького миру. Поема перетворюється в геніальне викриття кріпосництва, того класу, що є вершителем доль держави

Галерея портретів поміщиків відкривається образом Манилова. «На погляд він була людина видний; риси особи його не були позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру; у прийомах і зворотах його було щось запобігливі розташування й знайомства. Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами». Раніше він «служив в армії, де вважався скромнейшим, деликатнейшим і образованнейшим офіцером». Живучи в маєток, він «іноді приїжджає в місто… щоб побачитися з образованнейшими людьми». На тлі мешканців міста й маєтків він здається «досить увічливим і чемним поміщиком», на якому лежить якийсь відбиток «напівосвіченої» середовища. Однак, розкриваючи внутрішній вигляд Манилова, його характер, розповідаючи про його відношення до господарства й .времяпрепровождении, малюючи прийом Маниловим Чичикова, Гоголь показує цілковиту порожнечу й нікчемність цього «существователя».

Письменник підкреслює в характері Манилова його слащавую, безглузду мрійність. У Манилова не було ніяких жвавих інтересів. Він не господарював, передоручивши його прикажчикові. Він навіть не знав, чи вмирали в нього селяни із часу останньої ревізії. Замість тінистого саду, що звичайно окружали панський будинок, у Манилова «тільки п’ять-шість беріз…» з рідкими вершинами

Своє життя Манилов проводить у ледарстві. Він відійшов від усякої праці, навіть не читає нічого: два роки в його кабінеті лежить книга, закладена все на тої ж 14-й сторінці. Своє неробство Манилов скрашує необґрунтованими мріями й безглуздими «прожектами» (проектами), начебто будівлі підземного’ ходу в будинку, кам’яного мосту через ставок. Замість теперішнього почуття - у Манилова «приємна посмішка», замість думки - якісь нескладні, дурні міркування, замість діяльності - порожні мрії

Іншим представником «мертвих душ» у поемі ми назвемо Плюшкина. Це «діра на людстві». Все людське вмерло в ньому, у повному розумінні слова це мертва душа. До такого висновку веде нас Гоголь, розвиваючи й поглиблюючи тему духовної загибелі людини. Сільські хати села Плюшкина мають вигляд «особливої старості», панський будинок виглядає «інвалідом», бревенчатая бруківка зробилася непридатним. А який хазяїн? На тлі жалюгідного сільця перед Чичиковым стала дивна фігура: не те мужик, не те баба, в «невизначеному платті, схожому на жіночий капот», такому рваному, замасленому й заношеному, що «якби Чичиков зустрів його, так причепуреного, де-небудь у церковних дверей, те, імовірно, дав би йому мідний гріш».

Але не жебрак стояв перед Чичиковым, а багатий поміщик, власник тисячі душ, у якого комори, комори й сушильні повні були всякого добра. Однак все це добро гнило, псувалося, перетворювалося в потерть. Відносини Плюшкина до покупщикам, його ходіння по селу за збором усякої дряни, знамениті купи мотлоху на його столі й на бюро виразно говорять про те, як скнарість приводить Плюшкина до безглуздого накопичення, що приносить його господарству одне руйнування. Усе занепало, селяни «мруть, як мухи», десятками значаться в перегонах. Безглузда скнарість, що панує в душі Плюшкина, породжує в ньому підозрілість до людей, недовіра й ворожість до вся навколишнього, жорстокість і несправедливість по відношенню ккрепостным.

У Плюшкина немає ніяких людських почуттів, навіть батьківських. Речі для нього дорожче людей, у яких він бачить тільки шахраїв і злодіїв. «І до такої незначності, дріб’язковості, гидоти міг снизойти людина!» - викликує Гоголь

Вся галерея образів, дана в першому томі «Мертвих душ», переконливо розкриває внутрішню злиденність і відсталий, затхлий вид кріпосників-душевладельцев. Герої Гоголя - не Онєгіни й Печорины, а те помісне дворянство, що представлене на балі в Ларіних. «Мертвим душам» поеми протипоставлений «живі» - народ талановитий, працьовитий, багатостраждальний. Із глибоким почуттям патріота й вірою у велике майбутнє свого народу пише про нього Гоголь. Він бачив безправ’я селянства, його принижене положення й те отупіння й здичавіння селян, які з’явилися результатом кріпосного права. Такі дядько Митяй і дядько Миняй, кріпосна дівчинка Пелагія, що не відрізняла, де право, а де лево, плюш-кинские Прошка й Мавра, забиті до крайності

Але й у цій соціальній пригніченості Гоголь бачив живу душу «жвавого народу» і моторність ярославського мужика. Він із замилуванням і любов’ю говорить про працьовитість народу, сміливості й видали, витривалості й спразі волі. Кріпосний богатир, тесля Пробка «у гвардію годився б». Він виходив із сокирою за поясом і чоботями на плечах всі губернії. Каретник Михей створював екіпажі незвичайної міцності й краси. Пічник Милушкин міг поставити піч у будь-якому будинку. Талановитий швець Максим Телятників - «що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й спасибі». А Ере-Мей Сорокоплехин «одному оброку приносив по п’ятистах рублів!».

От випадний кріпак Плюшкина Аба-Кум Фыров. Не витримала його душу гніта неволі, потягнуло його на широкий волзький простір, він «гуляє галасливо й весело на хлібній пристані, порядившись із купцями». Але нелегко йому ходити з бурлаками, «тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню». У піснях бурлак Гоголь чув вираження туги й прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього

Гаряча віра в сховані до часу, але неосяжні сили всього народу, любов до батьківщини, дають Гоголю сили вірити в неї велике майбутнє