Польський поет, діяч національно - визвольного руху. Основоположник польського романтизму. В 1824 висланий царською владою з Литви; жив у Росії, де зблизився з декабристами, А. С. Пушкіним. У творах Пушкіна й Міцкевича, у переписці, щоденниках і спогадах сучасників збереглися численні свідчення про зустрічі польських і російських поетів. Особисте знайомство їх відбулося в середині жовтня 1826. За свідченням Н. Полевого, Пушкін, що приїхав у Москву восени 1826, зблизився з Міцкевичем і “робив йому найбільша повага”. У березні 1827 під враженням від зустрічі з Пушкіним Міцкевич писав А. Е. Одинцу з Москви: “Ми часто зустрічаємося… У розмові він дуже дотепний і рвучкий; читав багато й добре…”. Відомі зустрічі поетів у салонах З. А. Волконській, А. П. Елагиной, в А. А. Дельвига, Павлищевих, К. А. Собаньской, у московському й петербурзькому літературному колах

Спілкування поетів було перервано від’їздом Міцкевича 15 травня 1829 за кордон.
Пушкіна присвятив Міцкевичеві вірша “У прохолоді сладостной фонтанів” (1828), “Він між нами жив” (1834), рядка у віршах “Сонет” (1830), і в “Подорожі Онєгіна” (1829-1830). Пушкіна перевів на російську мову уривок з “Конрада Валленрода” (”Сто років минуло, як Тевтон”) (1828) і балади Міцкевича “Воєвода” і “Будрис і його сини” (1833). В архіві Пушкіна збереглися записані їм польською мовою тексти віршів Міцкевича “Олешкевич”, “Росіянином друзям” і “Пам’ятник Петрові Великому” (окт. 1833), а в бібліотеці - подарована йому Міцкевичем книга “The works of lord Byron” (1826).

Польське повстання 1830-1831 привело до різкої розбіжності політичних позицій Пушкіна й Міцкевича, що відбилося й у їхній літературній творчості, зокрема в “Мідному вершнику”. Полеміка сполучалася, однак, з надзвичайно високою взаємною оцінкою

Про те, що відносини двох геніїв, російськ і польського, були найважливішою подією в передісторії “Мідного вершника”, відомо давно, написано чимало…
22 липня 1833 року через границю в Петербург вернувся давній, люб’язний приятель Сергій Соболевський; він підніс Пушкіну книжку товщиною в 285 сторінок, а на внутрішній стороні обкладинки написав: “А. С. Пушкіну, за старанність, успіхи й доброзвичайність. С. Соболевський”. Те була книга, що Пушкін не міг би одержати в жодній з російських бібліотек: IV тім зібрання творів Міцкевича, що вийшов у Парижі в 1832 році. У бібліотеці Пушкіна збереглися також і перші три томи (Париж, 1828 - 1829 р.), але сторінки їх, на відміну від останнього, не розрізані (очевидно, I - III тому Пушкін придбав ще до подарунка Соболевського, інакше приятель зробив би жартівливий напис на обкладинці I тому).

Пушкін не тільки прочитав найбільш важливі для нього вірші IV тому, але більше того - три з них відразу переписав у зошит, ту саму, знайому вже 2373, “неподалік” від перших рядків “Пікової дами”. Переписав прямо з оригіналу, по-польському. Копії тих віршів Адама Міцкевича (з коментарями М. А. Цявловского) були надруковані в 1935 році у відомому збірнику “Рукою Пушкіна”. Польська мова Пушкін вивчила за кілька років до того, щоб читати Міцкевича вподлиннике.

Польський поет, висланий в 1824 році з Вільни в Росію й кілька років тісно общавшийся з Пушкіним і іншими російськими друзями, після подій 1830 - 1831 р. виявився в змушеній еміграції; незабаром він створив знаменитий цикл із семи віршів - “Ustep” (“Уривок”) - петербурзький Уривок з III частини поеми “Дзяди”. Тема Уривка - Росія, Петро Великий, Петербург, гігантська повінь 7 листопада 1824 року, Микола I, росіяни друзі

Чи не в кожному вірші - найгостріші політичний^-політичні-історико-політичні судження…
Вірш “Олешкевич”: напередодні петербурзької повені 1824 року польський художник-віщун Олешкевич пророкує “прийдешню кару” паную, що “низько впав, тиранство возлюбя” , і за те стане “видобутком диявола”; Міцкевич, вустами свого героя, жалує, що удар обрушиться, “страчуючи невинуватих… ничтожнии, дрібний люд”; однак наступаюча стихія води нагадує іншу хвилю, що змітає палаци:

Я чую: немов чудовиська морські,
Виходять вихори з полярних льодів
Борей вуж хвилі здіймати готів
І підняв крила - хмари грозові,
І сльота морська пута порвала
І крижані гризе вудила,
І вологу подъемлет до неба вию.
Один лише ланцюг ще тіснить стихію,
Але молотів уже я чую стукіт…

Петербург для автора “0лешкевича” - місто погибелі, помсти, смерті; велика повінь - символ усього цього. Ще різкіше про тім сказано в інших віршах циклу, де легко обчислюються (від зворотного) майбутні, ще не написані сторінки “Мідного вершника”… У вірші “Петербург”:

А хто столицю росіянку спорудив,
І слов’янин, у войовничому напорі,
Навіщо в межі далекі проникнув,
Де жив чухонец, де панувало море?
Не зріє хліб на тій землі сирий,
Тут вітер, імла й сльота постійно,
І небо шле лише холод або спека,
Невірне, як дика вдача тирана.
Не люди, ні, але цар серед боліт
Став і сказав: “Отут будуватися ми будемо!”
І заклав імперії оплот,
Собі столицю, але не місто людям.

Потім строфи - про “сто тисяч мужиків”, чия стала “кров столиці тією основою”; іронія із приводу європейських площ, палаців, каналів, мостів:
У зодчих приказка є одна:
Рим створений людської рукою,
Венеція богами створена;
Але кожний погодився б із мною,
Що Петербург побудував сатана.
У віршах “Огляд військ” - найлютіша сатира на паради, “військовий стиль” самодержавства - на все те, що Пушкін незабаром представить як
……..войовничу жвавість

Потішних Марсових полів,
Піхотних ратей і коней
Одноманітну красивість…
Один з головних “негативних героїв” усього Уривка - Петро Перший.
Він заповів спадкоємцям корони
Споруджений на святенництві престол,
Оголошений законом сваволя
І сваволею закони, що стали,
Підтримку інших деспотів багнетом,
Грабіж народу, підкуп чужоземців,
І це все - щоб страх вселяти навкруги
І мудрим слить в англійців і німців.

Отже, зачеплені два улюблених пушкінських образи: Петро й місто Петра… І ми розуміємо, уже тут російський поет, звичайно, готовий заспорити, однак головне спереду…
Цілий вірш циклу - друге зі згаданих у примітках до “Мідного вершника” і частково переписане Пушкіним по-польському -

ПАМ’ЯТНИК ПЕТРОВІ ВЕЛИКОМУ
Ішов дощ. Укрившись під одним плащем,
Стояли двоє в сутінку нічному.
Один, гнаний царською сваволею,
Син Заходу, безвісний був пришлец:
Іншої був росіянин, вільності співак.
Північ, Що Будила, полум’яним дієсловом.

Не може бути сумнівів, що описано зустріч Міцкевича й Пушкіна. Теперішній Пушкін, здається, уперше зустрічається із самим собою - як з героєм іншого великого поета!
Але от з волі автора “російський геній” вимовляє монолог, що ставиться до “Петрова колосові”, тобто Мідному вершникові.

Пам’ятник “вінчаному кнутодержцу в римській тозі” явно не по душі Пушкіну, героєві вірша, що віддає перевагу спокійній, величній кінній статуї римського імператора-мудреця Марка Аврелія, ту, що біля двох тисячоріч прикрашає одну з римських площ:

…І бачить він, як люди гостеві раді,
Він не зімне їхнім скаженим стрибком,
Він не змусить їх просити пощади…
“Монолог Пушкіна” закінчується питанням-пророкуванням:
Цар Петро коня не приборкав вуздою.
Щодуху летить скакун литий,
Топчучи людей кудись буйно рветься,
Змітає всі, не знаючи, де межа.
Одним стрибком на край скелі злетів,
От-от він звалиться вниз і розіб’ється.
Але століття пройшло - коштує він, як стояв.
Так водоспад з надр гранітних скель
Исторгнется й, скований морозом,
Висить над безоднею, звернувшись у лід,
Але якщо сонце вільності блисне
І із заходу весна прийде до Росії -
Що стане з водоспадом тиранії?

Пушкін читає, хвилюючись, і малює: Н. В. Ізмайлов, під чиєю редакцією вийшло видання “Мідного вершника” у серії “Літературні пам’ятники”, зовсім справедливо думав, що саме з віршем “Пам’ятник Петрові Великому” зв’язаний відомий пушкінський малюнок - здиблений кінь Мідного вершника, але без царя! Можливо, це вже сцена після фатального стрибка, “ водоспад, щостанув,”, згубний для сідока…
Пушкіна схвилювало не тільки появу його власного образа, його “мовлень” в емігрантському виданні, але й та обставина, що він подібних слів про Петра не говорив.
Колишні дружні бесіди, суперечки з першим польським поетом не раз стосувалися Петра. Ксенофонт Полевої, наприклад, пам’ятав, як

Pages: 1 2 3