В останній вечір вісімнадцятого сторіччя, 31 грудня 1800 року, у Пушкіних зібралися гості. Стіл був святково накритий: чекали настання Нового року, нового, дев’ятнадцятого, сторіччя. Рівно опівночі пролунав дзенькіт годин. Перший удар, за ним другий, третій… останній - дванадцятий. Гості підняли келихи, поздоровили один одного: - З Новим роком! З новим століттям! З новим сторіччям! Дзенькіт келихів і голосні голоси гостей розбудили спалого в сусідній кімнаті маленького сина Пушкіних - Олександра. Йому було всього півтора року. Він зіскочив з ліжечка, тихенько відкрив двері в кімнату, де зібралися гості, і в одній льолі, осліплений безліччю свіч, зупинився в порога. Перелякана, за дитиною кинулася нянька, кріпосна Пушкіних Уляна Яковлева.

Але мати, Надія Осипівна, зупинила неї. Торкнута несподіваною появою сина, вона взяла його на руки, високо підняла над головою й сказала, захоплено звертаючись до гостей: - От хто переступив поріг нового сторіччя!.. От хто в ньому буде жити!.. Пушкіна переступив уже через два сторіччя. Він переступить і через тисячоріччя. …Один раз маленький Олександр Пушкін гуляв з нянькою Уляною Яківною по алеях стародавнього московського парку. Зненацька їм назустріч направився невеликого росту офіцер у мундирі, ботфортах і треуголке. Швидким військовим кроком він наблизився до однорічного Пушкіна, строгим поглядом оглянув няньку й, тикаючи пальцем у голову дитини, крикнув: - Зніми картуз! Нянька, зніяковівши, не посмітила суперечити наказовому наказу й зняла з голови хлопчика картуз

Тільки що що приїхала із села й приставлена до дитини нянькою, Уляна не могла, звичайно, знати, хто був офіцер, що зустрів їм. Надія Осипівна (мати А. С. Пушкіна) роз’яснила їй будинку, що це був сам цар, імператор Павло I, незадоволений тим, що вони не привітали його. Згодом Пушкін писав: «Бачив я трьох царів: перший велів зняти з мене картуз і пожурив за мене мою няньку…» Занявшие після Павла I престол Олександр I і Микола I ніколи не переставали переслідувати поета й привели його до загибелі… 1

Незвичайно почалася й складалося життя майбутнього поета Росії. Незвичайна був і родовід Пушкіна: у його жилах текла слов’янська й африканська кров. Батько Пушкіна, Сергій Львович, належав до древнього, поступово збіднілому дворянському роду служивих людей, воїнів і державних діячів, сподвижників Олександра Невського, Івана Грозного, Бориса Годунова, Козьми Минина. Пушкіних відрізняла тяга до поезії й літератури взагалі. Сергій Львович писав вірші по-французькому й по-російському. Досить відомим поетом свого часу був дядько Пушкіна, Василь Львович. Писав вірші далекий їхній родич Олексій Михайлович Пушкін. Віршами «балувалися» старша сестра поета, Ольга, і молодший брат, Лев. Пушкіна пишався древнім походженням свого роду. Пишався й «чорним прадідом», знаменитим «арапом Петра Великого», Ибрагимом.

Син можновладного абиссинского князька, Ибрагим восьмирічним хлопчиком був привезений у Росію, у подарунок Петрові I. При хрещенні йому дали ім’я Абрама Петровича Ганнибала. До 1716 року – Ибрагиму було вже 28 років – він складався особистим камердинером Петра I. Помітивши більші здатності й обдарованість Абрама Петровича, цар направив його у Францію одержати утворення. У повісті «Арап Петра Великого» і в спогадах – «Початок автобіографії» – Пушкін розповідає, що Ганнибал навчався в Паризькому військовому училищі, випущений був капітаном артилерії, вирізнився в іспанській війні й, важко поранений, вернувся в Париж. Імператор часто довідувався про свого улюбленця, і той, по заклику Петра, повернувся в Петербург. Повернувся утвореним інженером. Абрам Петрович дослужився до чина генерал-аншефа. В 1745 р. йому подаровано було за більші заслуги сіло Михайловское під Псковом. Згодом у Михайлівськім, що стали маєтком Пушкіних, поет згадував в одному зі своїх віршованих послань прадіда:

• У селі, де Петра вихованець,
• Царів, цариць улюблений раб
• И їх забутий однодомец,
• Ховався прадід мій арап,
• Де, забувши Елисавети
• И двір, і пишні обітниці,
• Під покровом липових алей
• Він думав в охлажденни лети
• Про далеку Африку своєї

Німецька слобода, розташована на березі річки Кукуй, уважалася аристократичною частиною Москви. Тут у петровское час селилися іноземці. Їх усіх називали «німцями», звідси й вульгарно назва - Німецька слобода. Тут, приїжджаючи в Москву, любив веселитися Петро I. До наших днів збереглися в колишній Німецькій слободі Лефортовский палац і Слобідський, у якому міститься тепер Вище технічне училище ім. Баумана. У цій Німецькій слободі, на Німецької, нині імені Баумана, вулиці, 40, у невеликому дерев’яному будинку й народився Пушкін. На місці цього будинку сьогодні височіє багатоповерховий будинок 353 школи імені поета. На ньому меморіальна дошка з написом: «Тут був будинок, де 26 травня (6 червня) 1799 р. народився А. С. ПУШКІНА». Перед фасадом - скульптурне погруддя юного поета. Зовсім інший характер, чим Німецька слобода носили Городники, куди незабаром переселилися Пушкіни

Дитячі враження того років поет відтворив у творі «Подорож з Москви в Петербург». Пушкіни переїхали в невеликий флігель при палаці князя Юсупова в листопаді 1804 р. Цей чудовий пам’ятник архітектури 17 століття прекрасно зберігся до наших днів і прикрашає Москву. Таємничий тінистий сад проти палацу – «Юсупов сад» – був, видимо, першим сильним враженням маленького Пушкіна. Йому було тоді всього 6-7 років. У вірші «На початку життя школу пам’ятаю я» Пушкін пише про свої дитячі враження того часу:

• И часто я нишком тікав
• У чудовий морок чужого саду,
• Під звід штучних порфірних скель.
• Там ніжила мене тіней прохолодь:
• Я віддавав мріям свій юний розум,
• И праздно мислити було мені відрада

Через все своє життя проніс Пушкін ніжну, зворушливу любов до своєї бабусі, Марії Олексіївні Ганнибал, і до няньки Орисі Родіонівні. Немає у світовій літературі іншої няньки, чиє ім’я так тісно б спліталося з ім’ям її вихованця. Проста, неписьменна російська жінка, кріпосна селянка стала супутницею великого російського поета. У няньки була своя молодість. Двадцатитрехлетней дівчиною вона вийшла заміж за кріпака Федора Матвєєва. У неї було вже четверо дітей, коли в Пушкіних народилася в 1797 р. дочка Ольга, а через півтора року - син Олександр - майбутній поет. Її взяли до них нянькою, вона виростила їх, як і молодшого брата, Лева. Були в Пушкіних ще чотири хлопчики - Павло, Михайло, Платон, Микола - і дочка Софія, але всі вони вмерли вмладенчестве.

Бабуся Марія Олексіївна й нянька Орися Родіонівна злилися в уяві Пушкіна в один ніжно улюблений образ. І він тепло згадує їх у вірші «Сон»:

• Ах! умолчу ль про мамушке моєї,
• Про принадності таємничих ночей,
• Коли в чіпці, у стародавньому одеянье,
• Вона, парфумів молитвою уклоня,
• З ретельністю перехрестить мене
• И пошепки розповідати мені стане
• Про мерців, про подвиги Бови…
• Від жаху не шелохнусь, бувало,
• Ледь дихаючи, пригорнуся під ковдру,
• Не почуваючи ні ніг, ні голови

Олександр вийшов з дитячого віку, і в будинку Пушкіних з’явилися, поруч із бабусею й нянькою, гувернери. Це були іноземці, що заюшили після французької революції в Росію на пошуки щастя. Зустрічалися серед них люди гідн і утворені, але, як згадувала пізніше сестра Ольга, большею частиною емігранти вражали своєю некультурністю й наївністю. Батьки Олександра майже не приймали участі у вихованні своїх дітей

Батько, Сергій Львович, передав всі сімейні турботи дружині, Надії Осипівні, а та не менш його обожнювала світло й веселе суспільство. Неприємні спогади дитинства, відмічувані Пушкіним, минулому пов’язані з гувернерами, гувернантками й несправедливим відношенням матері Надії Осипівни, що постійно дратував наполегливий, самолюбний, схильний до самостійності характер Олександра. Лише ніжна дружба із сестрою Ольгою зм’якшувала його «нестерпний стан». Сестра Ольга була вірним другом дитинства Олександра

Pages: 1 2