Не зачіпаючи, «точно розгортається фільму кінематографа», проходить повз старого професора Симонова, колись знаменитого в Росії, а нині тулиться в бідній мансарді, життя яскравого й шумного Парижа. Смішний і безглуздий старий самотньо й безцільно тягне в чужій країні залишок днів і, щоб заповнити їхню порожнечу, привязивается до маленької напівзлиденної дівчинки Жанете. У старому Симонове є щось від самого Куприна, що, виявившись поза Батьківщиною, немов залишив там свої сили: хворий, забутий, що слабшає, він жив уже у великій бідності й занедбаності. Один з його друзів, письменник Н. Рощин, згадував: «Знаменитий росіянин письменник жив у великій бідності, харчуючись подачками від марнолюбних «меценатів», жалюгідними грошами, які платили хапуги-видавці за його безцінні художні перлини, так не дуже прикритим жебранням у формі щорічних «благодійних» вечорів на його користь».

Літературна спадщина пізнього Куприна набагато слабкіше його дожовтневої творчості. Це визнавали й дослідники зі стану самої еміграції. «Як би не оцінило потомство Куприна,- зауважує літературознавець Г. Струве,- його будуть судити головним чином по його дореволюційних добутках». Однак кращі добутки письменника, створені на чужині, безперечно, зберігають свою чималу эстетическую й пізнавальну цінність. Характерно, що його художня творчість майже не замутнена тенденційністю: як художник, Куприн і в еміграції залишився реалістом, вірним життєвій правді

Лише глибоко хворим, не здатним працювати повернувся в 1937 році на Батьківщину Куприн. Але як повернувся? По авторитетних спогадах письменника Н. Никандрова, «він не приїхав у Москву, а його привезла туди дружина, як річ, тому що він нічого не усвідомлював, де він і що він». У радянській Москві за Куприна були написані панегіричні нариси й з’явилися покаянні інтерв’ю; але тільки надряпана немічною рукою підпис належав вірогідно йому. Він умер від раку в Ленінграді в 1938 році; там же покінчила із собою, у пору блокади, його дружина Єлизавета Морицевна.

Pages: 1 2