Один із самих популярних письменників дореволюційної Росії, що ділив славу з М. Горьким і Леонідом Андрєєвим, Куприн у сприйнятті читача був насамперед талановитим реалістом-побутовцем, що критикував темні сторони російської дійсності. Однак, на відміну від Буніна, що написало чи не самі значні добутки в еміграції, Куприн пережив у ці ж роки важка творча криза

Після короткочасного арешту письменника органами Петроградської надзвичайної комісії (ЧК) за написання статті в захист великого князя Михайла Олександровича (липень 1918 року) і невдалої спроби співробітництва з більшовицьким керівництвом, що відмовило Куприну у виданні безпартійної газети «Земля» (грудень 1918 року), він приймає сторону білих і стає редактором військової газети генерала Н. Н. Юденича «Приневский край» (жовтень 1919 року). Разом із залишками розгромленої на північно-заході Добровольчої армії Куприн через Нарву й Ревель (ньше Таллінн) виявляється в Гельсінгфорсі (Хельсінкі). Звідси, за запрошенням Буніна, він виїжджає в Париж. У перші роки після революції з’являлися (поряд з перевиданнями старих, добутків) лише статті Куприна, що чорнять радянську виставку в Парижі, Г. Уэллса за його книгу «Росія в імлі» і т. д.

Але в міру вгасання у Куприне запалу упередженого публіциста в ньому знову просипався художник. Приблизно з 1927 року, коли виходить збірник Куприна «Нові повісті й оповідання», можна говорити про останню смугу його щодо напруженої художньої творчості. Слідом за цим збірником з’являються книги «Купол св. Исаакия Далматского» (1928) і «Єлань» (1929). Оповідання, що публікувалися в газеті «Відродження» в 1929-1933 роках, входять у збірники «Колесо часу» (1930) і «Жанета» (1933). З 1928 року Куприн друкує глави з роману «Юнкера», що вийшов окремим виданням в 1933 році

Куприн завжди любив Росію гаряче й ніжно. Але тільки в розлуці з нею зміг він знайти слова визнання й любові. Тепер, нічим не стримувані, вони вилилися чисто й світло в безперестанній тузі й тязі «додому». «Є, звичайно, письменники такі, що їх хоч на Мадагаскар посилай на вічне поселення - вони й там будуть писати роман за романом,- сказав він.- А мені всі треба рідне, усяке - гарне, погане - тільки рідне». У цьому, бути може, виявилася особливість художнього складу Куприна. Він накрепко, більше, ніж Бунін або Шмельов, був прив’язаний до малих і великих сторін російського побуту, багатонаціонального укладу великої країни

Але тепер побут зник. Зникли робітники, підневільні страшного Молоха (однойменна повість 1896 року), зникли чудові в праці й розгулі кримські рибалки («Листригони», 1907-1911), що філософствують армійські поручики (повість «Двобій», 1905) і замордованние рядові. Нових людей, нової Росії Куприн не бачить. Перед його очами не звичний пейзаж засніженої Москви, не панорама дикого Полісся, а чистенький «булонскии ліс» або така ошатна й така чужа природа французького Середземномор’я… Він робить нарисові замальовки Парижа, Югославії, півдня Франції, але саме «речовина» поезії здатний знайти як і раніше лише у враженнях від рідній росіянці дійсності

Дарма художник намагається по пам’яті відновити знайомий уклад і силою уяви «всунути» його в чужий мир. Побут іде, як пісок крізь пальці. Він дробиться на дрібні крупинки, на краплі. Недарма цикл своїх мініатюр у прозі, що ввійшли в збірник «Єлань», письменник так і називає: «оповідання в краплях». Він пам’ятає безліч дорогоцінних дріб’язків, пов’язаних з Росією, пам’ятає, що «єланню» зветься «загин у густому сосновому лісі, де свіжо, зелено, весело, де конвалії, гриби, співочі птахи й білки»;,що «вереєю» куртинские мужики називають пагорб, що стирчить над болотом; він пам’ятає, як з лагідним звуком «пак!» (немов «дитя в замисленості розімкнуло вуста») лопається весняною ніччю набрякла брунька і як смачна шматок чорного хліба, посипаний великою сіллю. Але ці деталі часом залишаються мозаїкою - кожна сама по собі, кожна окремо.

Колишні купринские мотиви знову звучать у його прозі. Новели «Ольга Сур» (1929), «Дурний каламбур» (1929), «Блон-дель» (1933) як би завершують лінію прославляння простих і шляхетних людей - борців, клоунів, дресирувальників, акробатів. Слідом знаменитим «Листригонам» він пише в еміграції оповідання «Світлана» (1934), що знову воскрешає колоритну фігуру балаклавского рибальського отамана Коли Костанди. І природа в тихій красі її весняних ночей і вечорів, у розмаїтості звичок її населення - звіра, птаха, аж до найменших дітей лісу - як і раніше викликає в Куприне замилування й жадібний художницький азарт («Ніч у лісі», «Вальдшнепи», 1933/. Уже важко хворий, Куприн замишляє створити книгу про тварин. «А ви помітили,- говорив він його журналістові, що відвідав,- що зараз у літературі майже не залишилося ні собак, ні коней?» Куприну вдалося написати для задуманої книги лише одне оповідання - «Ральф» (1934). Прославлянню великого «дарунка любові», чистого, безкорисливого почуття (що було лейтмотивом безлічі колишніх добутків письменника), присвячена повість «Колесо часу». Герой її, російський інженер «Мишика» (як його називає прекрасна француженка Марія),- це все той же «прохідний» персонаж творчості Куприна, добрий, запальний, слабкий. Він пізній рідний брат інженера Боброва («Молох»), прапорщика Лапшина («Прапорщик армійський»), підпоручика Ромашова («Двобій»). Але він і грубіше їх, «приземленнее»: його пекуче, здавалося б, незвичайне почуття позбавлене тієї натхненності й цнотливості, якими освятили своє відношення до улюбленого знайомі нам по дореволюційній творчості герої. Це більше пересічна, плотська пристрасть, що, швидко вичерпавши себе, починає обтяжувати героя, нездатного до тривалого почуття. Недарма сам «Мишика» говорить про себе: «Спорожніла душу, і залишився один тілесний чохол».

Куприн - чудовий оповідач по природності й гнучкості інтонації. Він охоче звертається до історичних анекдотів і переказів, бере готову канву, розцвічуючи її розсипами своєї багатої мови. Так народжуються новели «Тінь Наполеона» (1928), «Царьов гість із Наровчата» (1933), «Геро, Леандр і пастух» (1929), «Четверо злиденних» (1929). Однак Куприн постійно почуває себе ув’язненим у якесь магічне коло мелкотемья. І, подібно іншим письменникам російського Зарубіжжя, він присвячує своєї юності самий великий і значну емігрантську річ-роман «Юнкера».

Це лірична сповідь, у якій письменник передоручає свої спогади, торкнуті емігрантською тугою, наївному юнкерові Александрову. Час згладив похмурі спогади, і, переходячи від повісті «На переломі» («Кадети», 1900) до «Юнкерів», попадаєш у зовсім інший світ, повний кольори й поезії, де царює життєрадісний у своїй обмеженості Александров

Однак «Юнкера» не просто «домашня» історія Александровского училища на Знаменке, розказана одним з її вихованців. Це повість про стару «питомій» Москві - Москві «сорока сороков», Иверской каплиці і Єкатерининського інституту шляхетних дівиць, що на Царицинской площі, вся виткана з летучих спогадів. Незважаючи на достаток світла, свят - «лютої тризни по зимі, що йде,», пишноти балу в Єкатерининському інституті, ошатного побуту юнкеров-алек-сандровцев, це сумна книга. Знову й знову, з «невимовним, солодким, гіркуватим і ніжним смутком», письменник подумки вертається до своєї Батьківщини

• «Живеш у прекрасній країні, серед розумних і добрих людей, серед пам’ятників найбільшої культури,- писав Куприн у нарисі «Батьківщина».- Але все точно понарошку, точно розгортається фільму кінематографа. І вся мовчазна, тупа скорбота в тім, що вже не плачеш у сні й не бачиш у мрії ні Знаменской площі, ні Арбата, ні Кухарський, ні Москви, ні Росії». Цим почуттям невтримної хронічної ностальгії пронизаний останній великий твір Куприна - повість «Жанета».

Pages: 1 2