Продовження викладу роману «Мертві душі». Глави з п’ятої по сьому. По дорозі до садиби Собакевича бричка Чичикова по недогляду Селіфана зштовхнулася із зустрічною коляскою. У ній Чичиков побачив двох дам - стару й молоденьку, шістнадцятирічну дівчину «із золотавими волоссями». Коли мужики із села, для яких ця подія була більшою розвагою, «однаково що для німця, газети або клуб», розвели бричку й коляску, Чичиков поїхав далі. Аж до маєтку Собакевича він приємно міркував про «славен бабешке», який здалася йому дівчина, і особливо сподобалася йому думка про те, що в неї може бути багатство в «двісті тисячонок».

Садиба Собакевича виявляла собою відповідність слухом і виглядом її хазяїна. Двір оточений був міцними й товстими дерев’яними ґратами. Поміщик, схоже, особливо клопотав про міцність. На стайні, сараї й кухні були використані товсті колоди, яким призначалося, здається, стояти століття. «Навіть колодязь був оброблений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини так на кораблі. Всі, на що не падав погляд, було упористо, без пошатки, у якімсь міцному й незграбному порядку». Чичикову Собакевич здався досить схожим на середньої величини ведмедя. Потрібно ж такий збіг: його кликали Михайлом Семеновичем. Стіл, крісло, стільці - усе було найважчого виду,- словом, кожний предмет, кожний стілець, здавалося, говорив: «И я теж Собакевич!» або: «И я теж дуже схожий на Собакевича».

На відміну від добросердого Манилова, Собакевич нещадно сварить видних осіб міста. Проводир - «такий дурень, якого світло не робив», губернатор - «перший розбійник у світі», поліцмейстер - «шахрай». «Я їх знаю всіх,- говорить він Чичикову,- це всі шахраї, все місто такої: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавци. Один там тільки і є чимала людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня». Після рясного обіду - Собакевич любив поїсти й гостюючи нагодував до відвала - Чичиков звернувся до Собакевичу зі словами: «Я б хотів поговорити з вами про одне дільце». Почавши здалеку, він торкнувся взагалі російської держави, відгукнувся з похвалою про його простір, якому іноземці справедливо дивуються. Щодо головного предмета виразився дуже обережно, назвавши душі не померлими, а тільки неіснуючими

• «Отже…- сказав Чичиков, очікуючи не без деякого хвилювання відповіді».- «Вам потрібно мертвих душ? - запитав Собакевич дуже просто, без найменшого подиву, як би мова йшла про хліб».- «Так,- відповідав Чичиков і знову зм’якшив вираження, додавши: - неіснуючих».- «Найдуться, чому не бути…- сказав Собакевич».- «А якщо найдуться, то вам, без сумніву… буде приємно від них позбутися?» - «Извольте, я готовий продати,- сказав Собакевич…» - «А, на гример, як же ціна? хоча, втім, це такий предмет… що про ціну навіть дивно…»- «Так щоб не запитувати з вас зайвого, по сту рублів за штуку! - сказав Собакевич».

Чичиков навіть скрикнув від несподіванки. Між ними зав’язується неймовірний измативающе завзята суперечка, у якому обидві сторони виснажують всю свою винахідливість, підбираючи аргументи у свою користь. Чичиков упирає на те, що «той^-те-душ-те самі давно вже вмерли, залишився один невловимий почуттями звук». Собакевич перераховує достоїнства померлих: «Інший шахрай,- говорить він,- обдурить вас, продасть вам дрянь, а не душі: а в мене, що ядрений горіх, усе на відбір: не мастеровой, так інший який-небудь здоровий мужик».- «Мені дивно, право: здається, між нами відбувається якесь театральне подання або комедія, інакше я не можу собі пояснити… Ви, здається, людина досить розумний, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто фуфу. Що ж він коштує? кому потрібний?» - «Так от ви ж купуєте, стало бути потрібний».

Після тривалого торгу Собакевичу довелося продати мертвих душ по двох з полтиною за штуку. Потім він змусив Чичикова сплатити задаток, а Чичиков не без праці одержав у Собакевича розписку. Після цього наш герой відправився шукати маєток Плюшкина. Шедший мимо мужик назвав Плюшкина «залатаним» і підказав Чичикову, як знайти этого поміщика

Залишаючи свого героя їдучої по дорозі в бричці, оповідач дивується тому, як «виражається сильно російський народ! і якщо нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його із собою й на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світла. І як уже потім не хитри й не облагороджуй своє прізвисько, хоч змусь пишучих

людишек виводити його за найману плату від древнекняжеского роду, ніщо не допоможе: каркне саме за себе прізвисько в усі свої вороняччя горло й скаже ясно, звідки вилетить птах. Вимовлене влучно, однаково, що писане, не вирубливается сокирою». На землі, зауважує оповідач, є «незліченну безліч племен, поколінь, народів» і кожний з них «своєрідно вирізнився своїм власним словом, яким, виражаючи який не їсти предмет, відбиває у вираженье його частина власного характеру. Сердцеведением і мудрим познаньем життя відгукнеться слово британця; легким чепуруном блисне й розлетиться недовговічне слово француза; затейливо придумає своє, не всякому доступне, сухорлявий^-сухорляве-розумне-сухорляве слово німець; але немає слова, що було б так замашисто, жваво, так вирвалося б з-під самого серця, так би кипіло й животрепетало, як влучно сказане російське слово».

Глава шоста

Автор згадує, як у далекому дитинстві він любив подорожувати й розглядати вперше побачені місця; уявляти, яку життя ведуть зустрінуті їм перехожі; оглядаючи маєтку поміщиків, уявляти собі по характері будівель характер їхнього власника. Із часом це заняття перестало цікавити його. Тепер він спокійно дивиться на нові місця, «і те, що розбудило б у колишні роки живе движенье в особі, сміх і немолчние мовлення, то сковзає тепер мимо».

Погляду Чичикова, що під’їхав до садиби Плюшкина, представилося дивне видовище. Будови - людські, комори, льохи, руйнувалися на очах. В одного з них Чичиков помітив якусь фігуру, у якій не можна було розібрати, чи жінка це або чоловік. Плаття походило на поношене жіноче, а голос - на сиплий чоловічий. Судячи з тому, що на поясі в людини були ключі, Чичиков вирішив, що це ключниця, і в пошуках поміщика ввійшов у кімнату. Увійшовши туди, Чичиков був уражений неймовірним безладдям і заходом, що нагадував льоховий. Хоча стіни кімнати були завішані картинами, вони не радували око, погляд раз у раз зупинявся на розкиданому скрізь курному мотлоху. Люстра, що повинна була все це висвітлювати, була «похожею на шовковий кокон» від пилу, що зібрався на ній. Чичиков у здивуванні розглядав кімнату, потім запитав у ключниці, що ввійшла, чи можна побачитися з паном. Виявилося, що ключниця це і є багатого пана Степан Плюшкин. «Особа його не представляло нічого особливого… одне підборіддя тільки виступала дуже далеко вперед, так що він повинен був щораз закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі вічка ще не потухнули й бігали з-під високо вирослих брів».

Плюшкин був одягнений у неуявний халат, рукави й підлоги якого до того засалилися, що походили вже на юхту, що йде на чоботи. Плюшкин нагадував жебрака, і якби Чичиков зустрів його в церкви, те, імовірно, дав би йому милостиню. Тим часом він був дуже багатий, мав незліченні запаси провізії й усякого добра. Але «він ходив ще щодня по вулицях свого села, заглядав під містки, під поперечини й усе, що не попадалося йому: стара підошва, жіноча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок,- усе тяг до себе», звалював у кут, де вже давно гнили інші знайдені їм речі. Плюшкин не завжди був таким скупим. Колись давно він мав дружину й дітей, і в господарстві його все йшло розміряним ходом. Овдовівши, Плюшкин став дріб’язковіше, підозріліше й скупіше. На дітей він розраховувати не міг: старша дочка Олександра втекла з військовим, син, якого Плюшкин відправив по своїм справи в місто, визначився там у полк; молодша дочка вмерла. З тих пор господарство його старіло, а поміщик ставав усе більше скупим

Pages: 1 2